Читать онлайн книгу "Дім, у котрому заблукав час"

Дiм, у котрому заблукав час
Анастасiя Нiкулiна

Марина Однорог

Вiкторiя Гранецька


Як ми зазвичай уявляемо апокалiпсис? Нищiвними повенями чи пожежами, землетрусами, атомними вибухами, нападом iншопланетян? А що, як усе виявиться набагато простiше, i до апокалiпсису призведе зникнення буденноi речi з нашого життя – скажiмо, годинникового часу?

Богдан – звичайний хлопець, не герой i не смiливець, та вiн походить iз родини знаних годинникарiв. Тепер йому належить зробити вибiр – шукати свое мiсце у свiтi без часу, чи… дiвчину, з якою колись забував про час?





Вiкторiя Гранецька, Анастасiя Нiкулiна, Марина Однорог

Дiм, у котрому заблукав час





Non omni tempore




…Ви вiдчуете, як щось невловиме стисне ваше серце. Смуток, трепет, тривога, полегшення – вiдчуете, як цей коктейль iз емоцiй струменить вашими венами, наповнюе душу, перехоплюе подих. Нi, ви не уявите цього, як робили раз за разом ранiше, гортаючи чергову книгу. Ви – вiдчуете.

«Дiм, у котрому заблукав час» – роман-новела, в якому химерно переплiтаеться повсякденнiсть iз магiчним реалiзмом, дiйснiсть iз мiстикою, самоаналiз – iз гранями зачаеного божевiлля. Ниткою Арiадни сюжет витинае надзвичайнi вiзерунки, не дозволяючи вiдiрватись уже з перших сторiнок, i тримае в iнтелектуальному напруженнi читача до самого фiналу. Як не дивно, авторам вдалося розповiсти цю iсторiю легкою, затишною i близькою кожному мовою, тож будьте готовi до того, що в один момент слова роману звучатимуть для вас, наче внутрiшнiй голос.

…Катастрофа, що зветься так лише завдяки вiдповiдному сприйняттю подiй розгубленими громадянами. Загравання свiдомостi з пiдсвiдомiстю. Врештi-решт – Революцiя, з якоi народжуеться надiя для безпорадних i розчарованих. О, ви не уявляете, в яку мозаiку складуться всi цi архетипнi образи й алюзii наприкiнцi!

Для мене особисто «Дiм…» став вiдкриттям – бо вперше я впритул глянув на власне вiдображення очима стороннiх людей. Так – роман Вiкторii/Марини/Анастасii справдi нагадуе вiкно в Задзеркалля, крiзь яке нам виднiеться свiт навиворiт, бездонна кроляча нора, про яку ми щосили хочемо забути.

Спробуйте нагадати собi про те, що старанно намагались виштовхати iз пам’ятi. Уважно придивiться до себе. А ким ви залишитесь, коли нарештi зрозумiете: часу не iснуе?

Non omni tempore. Вдумайтесь.

А потiм… Потiм – незалежно вiд вражень та висновкiв – ви раптово вiдчуете, як щось незбагненно-невловиме стисне ваше серце.

Знаете, вам сподобаеться.

    Влад «Змiй» Сорд,
    воiн, поет, активний учасник Революцii Гiдностi


* * *


Все, о Люцилiю, не наше, а чуже, тiльки час – наша власнiсть. Але й цю вiчноплинну, непостiйну штуку може вiдняти у нас кожен, хто цього захоче.

    Сенека

Це розпочнеться просто завтра. Десь перед свiтанком на головнiй площi вашого мiста – ви завжди знали, що там мае статися щось страшне. Стоятиме така тиша, якоi не було вiд часiв сотворення свiту. Горiтиме лiхтар навпроти зачиненоi крамницi товарiв широкого вжитку. Вiтер знiчев’я ганятиме уздовж хiдника зiжмаканий аркуш паперу – здаеться, зiрване зi стовпа оголошення, – утiм, для тiтки-двiрнички, котра заступить на змiну за якихось пiвгодини, його змiст не матиме жодного значення. Пiд лавкою бiля входу у сквер спатиме безпритульний пес (двiрничка прожене його мiтлою, потiм пожалiе, прикличе i погодуе). Зрiдка вулицею пролетить поодинока автiвка (запiзнiле таксi або ж мiлiцейський «бобик» – так, iнодi вони теж не сплять). А от людей не видно. Зараз не час для людей.

На мiськiй Ратушi, як завжди, гучно й урочисто забамкае великий годинник. Гляньте на циферблат i запам’ятайте час. Добре запам’ятайте, бiльше ви його не побачите. Тому що мине ще трохи хвилин, i годинниковi стрiлки раптом здригнуться i якось приречено й нерухомо застигнуть (чого, погодьтеся, з вашою мiською Ратушею досi не траплялося). Скажiмо, десь чверть на шосту. Запам’ятали?

А так бiльше нiчого не станеться на головнiй площi вашого мiста.

Поки що.




Роздiл І

Чверть на шосту


Вночi йому знову снилися жахiття. Марилося, нiби вiн зробився дрiбною пiщинкою й потрапив досередини велетенського годинника – помiж гвинтiв, колiщат, пружин, балансирiв зi староi потемнiлоi мiдi. Годинниковий механiзм рухався, вiн збирався розчавити пiщинку, стерти ii на порох, аби не заважала рахувати час. Пiщинка ж перестрибувала з однiеi шестерiнки на iншу, намагалась утримати рiвновагу на краечку, як цирковий канатоходець, переховувалася, втiкала. Та з годинниковоi пастки вибратися було нiяк. Попалася. Мiцно затиснувши ii мiж зубцями двох зустрiчних колiщат, механiзм зупинився i з тяжким скреготом та натужним зiтханням завмер. Тодi пiщинка прокинулася.

Оце наснилося… Богдан розплющив очi, переконуючись, що нiяка вiн не пiщинка, та й заснув не всерединi гiгантського годинника, а в своему лiжку (точнiше, на старому розкладеному диванi у найманiй квартирцi в середмiстi). Проте вiн не квапився вибиратися з постелi (хоч i був тут сам, Мира пiшла вiд нього мiсяцiв зо два тому), а перевернувшись на iнший бiк, спробував якомога довше продовжити цей ефемерний стан дрiмання-досипання, нiби для того, щоб звично впорядкувати своi химери, класифiкувати, пронумерувати iх, акуратно розкласти поличками, де iм належить зробитися зовсiм не страшними. Ще десять хвилин… А потiм вiн неодмiнно встане з дивана i почне збиратися на роботу. Цього разу вiн не запiзниться, – остання думка перед тим, як знову заснути, тепер уже мiцним передранковим сном, без жодних сновидiнь.

Такi ледачi «пiдйоми» вкупi з уже звичними запiзненнями спiткали його щоранку. Коли ж рудий, добряче вгодований кiт Грубас знагла плигав на подушку, недвозначно даючи зрозумiти: уже й час снiдати, господарю! – вiн притьмом зривався з мiсця, химери розлiталися врiзнобiч, котисько схарапуджено вистрибував на стару книжкову шафу, аж забуваючи про iдло, починався новий день.



Скiльки Богдан себе пам’ятав, у нього завжди були негаразди з часом. Нiколи не чув будильникiв, хоч вiд iхнього пронизливого дзенькоту й гвалтовного ревiння прокидалися мало не всi сусiди на поверсi цегляноi п’ятиповерхiвки й починали знавiснiло гамселити у стiни й чавуннi батареi опалення, та iх вiн також не чув, сприймаючи за звичний мiський гуркiт, музичне тло великого мiста, бо ж його вiкна виходили на трамвайну колiю, а до цього або звикаеш, або починаеш панiчно шукати iнше помешкання. Богдан звик, вiн узагалi був людиною звичок, рабом ритуалiв, – примiром, завжди i скрiзь запiзнювався, бо так уже повелося зi студентських, та де там, ще зi шкiльних рокiв, коли мама раптом перестала його будити, – фатальний випадок, який визначив його подальше життя. Тож вiн давно не покладався на людей та будильники, хiба ввiряв пiдiймати себе Грубасовi, чий шлуночок був незрiвнянно чутливiшим до плину часу, нiж будь-якi механiчнi чи електроннi пристроi. Цього вгодованого руданя вони з Мирою знайшли на вулицi майже рiк тому, i вiн жалiсливо нявчав, хоч i не скидався на безпритульного, навiть мав при собi шкiряного нашийника.

– Схоже, загубився, бiдолашний, – сказала Мира i зробила першу стратегiчну помилку – подивилася йому в очi. І таку вселенську тугу випромiнював самотнiй котячий погляд, що Мира не втрималася вiд другоi стратегiчноi помилки – вона приголубила кота. І вiн пiшов слiдом за ними. Що було робити? Вирiшили до часу прихистити безхатька й розклеiти мiстом та поширити у соцмережах оголошення, що знайшовся прекрасний рудий кiт, повернуть за винагороду. Нiхто не озвався. Написали вже – без винагороди, знову нiхто. Так шестикiлограмовий рудий котяра зостався жити у найманiй квартирцi цегляноi п’ятиповерхiвки з вiкнами на трамвайну колiю, отримавши промовисте йменнячко Грубас.

А потiм Мира пiшла вiд них, зникла без слiду, тож Богдан тепер сам щоранку прокидався вiд котячого погляду, що незмигно вимагав iжi. Далi вилежуватися було не можна. Вiн зривався на ноги, годував Грубаса, насипаючи йому до миски сухого котячого корму (як завжди бiльше, нiж Грубасовi належалося до снiданку), заскакував на три хвилини в душ, потiм хапався за зубну щiтку, одночасно надягаючи штани, i лише пiсля цього зважувався глянути на годинник, аби побачити, на скiльки запiзнився сьогоднi…



Цього ранку великий настiнний годинник iз допотопною мiдною зозулькою показував рiвно чверть на шосту. До роботи Богдановi було на дев’яту. Оце так жарти… Це ж скiльки ще вiн мiг поспати!

– Чи ти здурiв, Грубасе? – обурено повернувся до котиська, який без жодних докорiв сумлiння заходився бiля свого снiданку. – Нащо пiдняв мене о такiй порi?…

Грубас не вшанував його вiдповiддю, тож Богдан вирiшив ще випити кави. Час, хай йому, на каву тепер е! Ранковому кавуванню вiн зазвичай вiддавав пiвгодини, або й пiвтори, коли забував про рух годинникiв. І тодi можна було зайнятися блаженним «нiчогонедуманням», яке так добре перезавантажуе мiзки на початку складного робочого дня. Або ж безнадiйно загрузнути у спогадах i ще бiльше запiзнитися на роботу – це вже як пощастить. Узагалi, найщасливiшi митi його дорослого життя пригадувалися насамперед тим, що вiн втрачав вiдчуття часу. Коли ж приходив до тями, iх, отих митей, уже не було поруч.

…стрибок iз парашутом, коли чесно висмикуеш кiльце i не падаеш, а розчиняешся в розрiдженому проваллi неба, не вiриш, що торкнешся твердоi, звично-зрозумiлоi поверхнi землi, аж доки не опиняешся посеред колючоi стернi якогось поля на краю свiту й знавiснiло «гасиш» розбурхану парусину, хапаеш адреналiн, повертаешся у час.

…тиждень у лiтнiх Карпатах (випадково якось так вийшло, зiрвався i поiхав) серед заплутаних плаiв, смарагдових лiсiв, посивiлих гiрських верховин у вуйка, що направду вважав себе мольфаром, казав – часу не iснуе тут, у Карпатах… Дiд просив, залишайся у мене, передам тобi своi умiння, а вiн злякався, утiк посеред ночi назад у свое життя. Коли це було? Рiк чи два тому? А що, як цього не траплялося взагалi, вiн вигадав i Карпати, i вуйка-мольфара, i себе в його пропахлiй сушеними травами колибi?

…перша нiч iз Мирою – точнiше, навiть не нiч, а нiч, день i ще одна нiч, цiлi вихiднi, коли вони вимкнули телефони, забили на соцмережi й не вилазили з лiжка у його найманiй квартирцi без ремонту, i iм було так незбагненно добре, що й час забрався з тiеi хати, не наважився турбувати iх до понедiлка… Це потiм усе стало iнакше – «давай зараз по-швидкому, а потiм ще подивимося фiльм». І фiльм запам’ятовувався краще, нiж секс.



Утiм, Мира не була його дiвчиною. Вони просто трималися разом, бо слово «зустрiчатися» якось не надавалося до означення iхнiх стосункiв. Бачилися, коли обое мали вiльний час, телефонували одне одному, як мусили щось повiдомити, або якщо треба було про щось спитати. Щоправда, коли Богдан дзвонив iй, часом йому видавалося, що вiдповiдае на його дзвiнки якась iнша людина – не його Мира – людина з iншим голосом, iншим настроем та характером, ба навiть iншим життям. Тому вiн нечасто iй телефонував. Вона ж йому – майже нiколи. Інодi не спiлкувалися тижнями, мiсяцями, а потiм знову раптово знаходилися, нiби й нiчого не трапилось. Логiчно було б припустити, що кожен мав когось iншого, з ким у нього справжне життя. Вiн не мав. Мира була таемницею за сiмома замками. І то вона була винна у таких стосунках.

Руда, як лисиця, Мира i вдачу мала вельми схожу – непередбачувану, самодостатню, потайну. Зникала i з’являлася без попередження. Нiколи не затримувалася надовго. Йому ж залишався на згадку хiба квiтковий аромат ii парфумiв i щось iз випадково (чи не випадково?) забутих речей – сережка, запальничка, кишенькове дзеркальце у формi сердечка. Якось навiть забула свiй нотатник – чорний, iз вигнутою червоною фiгуркою кiшки на обкладинцi. Богдан не стримався, розгорнув його (нарештi вiн дiзнаеться бiльше про Миру!), а той виявився… списаним чудернацькими вiршами. Вiршi Богдан зненавидiв ще в школi, тож читати нiчого не став. Нi, ну хiба не можна було заповнити цей зошит сентиментальними дiвочими дурничками, якi починалися б зi слiв «Любий щоденнику!..» i провели б зацiкавленого хлопця у потаемний свiт дiвчачих мрiй, секретiв та забаганок? Написала б, примiром, як любить його, Богдана. Або як не любить. Усе чiтко i зрозумiло. А з вiршiв що вiзьмеш?

Вiн роздратовано згорнув нотатник i закинув його на книжкову полицю. Їi книжки. Вона скрiзь залишала йому книжки. Колись вiн обiцяв усi iх перечитати, але так жодноi й не розпочав. Мира теж зосталася для нього непрочитаною книгою. Книгою на якiйсь чужiй незрозумiлiй мовi, останнi носii котроi вже давно покинули цей свiт. І це зводило його з розуму, прив’язувало невидимими ланцюгами до цiеi дивноi, неприкаяноi, ненормальноi дiвчини…

Застеляти лiжко, на котрому ще годину тому вирувало кохання,
збирати речi в усiх кутках кiмнати i не тiльки,
йти на кухню i за звичкою заварювати з корицею каву
сьогоднi на диво важко й пiдганяють годинника стрiлки…
Зупинити би час, як у тих фантастичних фiльмах, що дивилися вчора,
заховатись вiд свiту усього, мов за кулiси,
i цю нiч, як улюблену пiсню, ставити на повтори
й мрiяти, що мiж прiзвищами колись поставим дефiси…

…Звiдки цi слова зринули у його пам’ятi, у його думках, у його кiмнатi, вiн же нiколи ранiше iх не чув i не бачив? Богдан мимоволi зиркнув на книжкову шафу, опустив погляд нижче й помiтив, що Мирин нотатник лежить розгорнутим на пiдлозi, а вiн точно клав його на поличку поверх стосу нечитаних книжок. Та нiчого – це, мабуть, Грубас зiштовхнув його хвостом на пiдлогу, доки Богдан лiтав у хмарах, але… Грубас, схоже, не вiдходив вiд своеi мисочки – власне, вiн i зараз там, старанно вилизуе з неi рештки снiданку, iсть неквапливо та з гiднiстю – великий поважний кiт. І коли тiльки встиг вискочити на шафу i скинути того нотатника? Це ж вiн зробив, бiльше нiкому…

Богдан у кiлька крокiв опинився бiля полиць. Пiдняв з пiдлоги чорний нотатник з червоною кiшечкою, розрiвняв зiжмакану сторiнку… й одразу ж згорнув його назад, уздрiвши на розворотi першi рядки вiрша, котрий щойно почувся йому в порожнiй кiмнатi. Це неможливо. Вiн що… вже божеволiе без Мири? Чи це така реакцiя психiки на вiдсутнiсть сексу протягом… скiльки там часу минуло, вiдколи вона пiшла? Ага, щойно виповнилося рiвно шiстдесят дев’ять днiв, сiм годин i п’ятнадцять хвилин, якщо зараз чверть на шосту. Без сексу. Чи без любовi?

Вiн акуратно поставив нотатник на поличку мiж двох книжок – «Звiяними вiтром» Маргарет Мiтчелл i «Трагедiями» Шекспiра. Запам’ятав мiсце. Заборонив собi думати про Миру. Вирiшив сьогоднi бiльше не думати про секс. Бо такi думки до добра ще нiкого не довели. Краще вже думати про роботу…



Отже, робота. Богдан працював у невеличкiй туристичнiй агенцii «англiйцем» – себто перекладачем англiйськоi, хоч iнодi доводилося бути i «швейцаром» (коли навiдувалися поважнi закордоннi гостi, що для них треба було вiдчиняти-зачиняти дверi, чемно всмiхатися й супроводжувати куди забажають), або й «летючим голландцем» – у випадку, якщо належало «лiтати» – опинятися одночасно в рiзних мiсцях (примiром, у консульствi – в черзi за клiентськими вiзами й у нотарiуса, що мав завiрити кiлька важливих папiрцiв), робити декiлька справ за один раз та вирiшувати безлiч суперечливих питань – щоб i клiенти, i керiвництво були задоволенi. Словом, «крутитися» й щомiсяця виходити якщо не на премiальний максимум, то хоча б на звичний прожитковий мiнiмум. А все тому, що iхня агенцiя мандрiв «виросла» зi звичайного бюро перекладiв, коли засновнику забаглося розширити фаховi горизонти, а заразом i незле пiдзаробити. Бiльшiсть штатних перекладачiв, поставлених перед цим фактом, негайно звiльнилася, а тi, що залишилися, з жахом очiкували, коли засновник вiдкрие на базi iхнього бюро перекладiв ще й мiжнародну шлюбну агенцiю, отодi гаплик. Богдан теж виявився серед «залишенцiв», але вiн волiв не думати про початок кiнця, та й лiньки було шукати нову роботу. Зрештою, вiн колись вивчився на перекладача i саме цим заробляе собi на життя, все iнше не повинно його обходити…



Кажуть, найкращi перекладачi тi, присутностi котрих не зауважуеш пiд час перемовин, – вiдчуваеться лише плавний текст-синхрон, без пауз та «зажовувань» – не скупий i не занадто витворний, а рiвний i гладенький – нiби мiж мовцями й немае посередника. Найкращi перекладачi зазвичай володiють приемним, але безбарвним тембром голосу, щоб не врiзався намертво у пам’ять; вони не надто молодi, проте ще не старi, iхня зовнiшнiсть також не привертае зайвоi уваги – не красенi, але й не потворнi. Словом, ви iх i не згадаете опiсля. Найкращi перекладачi – типовi.

Богдан був типовим. Двадцять сiм рокiв, середнiй зрiст i статура з помiрно розвиненими м’язами, русяве волосся, зачесане назад, сiро-зеленi очi – такi, котрим хочеться довiритись, але знову ж таки – не занадто. Його одяг теж не мiг сказати про нього нiчого особливого – на роботу мав кiлька сорочок нейтральних кольорiв, пiджак та краватку, куплену для особливих нагод у магазинi брендового чоловiчого вбрання, чорнi джинси, кросiвки й нелакованi черевики. Необхiдний мiнiмум кожного чоловiка для виходу «в люди». Тим не менш, Богдановi бiльше подобалося працювати з письмовими перекладами, анiж з людьми та «синхронами».

Пам’ятав кiлька не вельми приемних випадкiв на початках роботи. Тодi його, наразi единого в агенцii «англiйця», вiдправляли перекладати науковi конференцii з поважними закордонними гостями. Одного разу приiхала тiтонька, яка проводила глибокi дослiдження в областi розвитку людського ембрiона. Хлопця кiлька разiв перетрусило, коли вiн почув тему конференцii. Але жiночка виявилась дуже вiдповiдальною, вона прибула за день до призначеноi дати, змусила юнака прочитати ii доповiдь, вказала на основнi тези i словосполучення. Богдан занотував усе, на чому наголосила панi професорка, завчив напам’ять найскладнiшi термiни. Та коли жiнка вийшла до трибуни i почала говорити, хлопцевi знову стало зле. Нi, говорила вона таки на зазначену тему, але зовсiм не те, що було написано у ii аркушику з промовою. Вона не використала жодного з надскладних словосполучень, якi ледь не по складах диктувала Богдановi, не вживала вигадливих зворотiв, а говорила просто i лаконiчно – так, що ii тему мiг зрозумiти й першокласник. На щастя, Богдан тодi досить швидко отямився i свою частину роботи виконав як належить, але вiдповiсти усмiшкою на приязний кивок панi професорки пiсля завершення конференцii так i не змiг…

Інший науковець теж колись змусив перекладача-початкiвця червонiти. Щоправда, науковця в тому ледве чи можна було звинувачувати. Поважний сивобородий пан про щось довго й монотонно оповiдав, i Богдан, собi на лихо, не розчув одне зi слiв, а коли насмiлився перепитати, то вже професору почулося зовсiм iнше слово, спiвзвучне з належним, однак… нецензурне. Шляхетний пан у маленьких чорних окулярах довго смiявся. А Богдановi довелося заповнювати незручну паузу – перекладати iхнiй дiалог з професором. Тодi вже реготала вся аудиторiя. Окрiм знiченого Богдана, звiсно. Тому синхронних перекладiв вiн намагався уникати, ховаючись за монiтором комп’ютера. І оскiльки директор бюро трохи цiнував умiння своiх працiвникiв, Богдановi це часом вдавалося. Але щойно було вирiшено розширити дiяльнiсть невеличкого бюро перекладiв до туристичноi агенцii – хай теж невеличкоi, i кабiнетнi перекладачi мусили переквалiфiкуватись у досвiдчених гiдiв для знуджених натовпiв туристiв – кожен у краiнi, мовою котроi володiв. Це дало нагоду побачити трохи свiту (за рахунок роботодавця), але такi подорожi зазвичай починались i закiнчувались оглядинами урбанiстичних принад у супроводi туристичноi групи з аматорськими фотоапаратами, тож вiдчути себе Туром Хейердалом[1 - Тур Хейердал – норвезький мандрiвник та науковець-етнограф, дослiдник культури та походження рiзних народiв свiту: полiнезiйцiв, iндiанцiв, жителiв острова Пасхи. Вважаеться одним iз найвiдомiших мандрiвникiв та популяризаторiв науки ХХ сторiччя. Його книги i науковi гiпотези отримали всесвiтне визнання, а в рiднiй Норвегii Тура Хейердала було названо «людиною тисячолiття».] анi Богдановi, анi рештi найманих працiвникiв новоствореноi «агенцii мандрiв» так i не довелося.

Попри все вiн любив свою роботу за ii вiдносну стабiльнiсть та зарплатню у твердiй валютi, любив свое робоче мiсце бiля широкого вiкна – темно-брунатний стiл без гострих кутiв, заокруглено-овальний. На столi – великий плаский монiтор з пляжним краевидом Сейшелiв на заставцi, колонки, мишка, клавiатура, стос паперiв. Два кактуси – Кеша i Гоша – поглинають негативну енергiю. Поряд iконка янгола-охоронця вiд мами. Лампа над столом – чорна, пластикова, лаконiчна. Фотографiй на виднотi немае, хоч у нижнiй шухлядцi його столу – портрет гарненькоi рудоi дiвчини, забраний у срiблясту рамку, – Мира. Якщо вона повернеться, вiн виставить ii фотографiю на стiл. І нарештi крiсло – велике, темно-шоколадне, на колiщатках, – куплене за власний кошт у меблевiй крамницi через дорогу. У ньому Богдан почуваеться великим босом, але не забувае, що пiдлеглий. Найкращi перекладачi нiколи й нiчого не забувають. Саме за це унiкальне вмiння його досi не звiльнили, хоч шефовi вже в печiнках сидiли отi Богдановi мало не щоденнi запiзнення. Схоже, вiн запiзниться i цього ранку… Прокидайся, хлопче!



Богдан здригнувся. То вiн досi вдома? Зненацька його погляд спiткнувся об старий настiнний годинник, з котрого сьогоднi ще жодного разу не визирнула зозулька (а мала б робити це щогодини!), i хлопець здивовано вiдставив убiк горнятко вже вистиглоi кави. Пiдвiвся. Поволi наблизився до стiни i вдивився у старезний, вицвiлий вiд часу циферблат iз колом ранiше лискучих, а зараз потемнiлих i нечiтких цифр. Годинниковi стрiлки не зрушили з мiсця. Довкола було так само чверть на шосту.

Вiн важко перевiв подих. Ну, звiсно, проiржавiв старий механiзм… Треба якось сiсти на дозвiллi, розiбрати, почистити i змастити його оливою. Чи краще вiднести до ремонтноi майстернi на сусiднiй вулицi, бо де його вiзьмеш, оте дозвiлля? Та й копирсатися в нутрощах старезного дзигаря, успадкованого ще вiд дiда-прадiда, вiн не мав особливого бажання, хоч i трохи розумiвся на годинниковiй справi, тож цiлком мiг полагодити його самотужки. Потiм iз цим розберуся, вирiшив Богдан, зараз треба дiзнатися час i поспiшати на роботу. Ще й наручний годинник, подарований батьком до випускного, десь запропастився, як на лихо! Нiчого, згодом знайдеться…

Богдан пiдняв з пiдлоги дешевого пластикового будильника китайськоi збiрки (завжди купував найдешевшi будильники, щоб не шкода було жбурляти iх у стiну, коли вони зранку починали дзеленчати). Стрiлки китайського дива так само не рухалися, мертво показуючи… чверть на шосту. Дивина та й годi! От уже як не щастить – то не щастить… Але чого тут дивуватися, все просто – мабуть, «накрилася» батарейка. Треба буде купити нову дорогою з роботи, нагадав собi й потягся за смартфоном, аби дiзнатися час iз сенсорного екрана.

Коли ж Богдан уздрiв чотири незмигнi електроннi циферки 05:15 у кутику дисплея, де зазвичай висвiчувався час, вiн зрозумiв, що в свiтi щось перевернулося. Вiдшукав у списку контактiв i набрав номер друга з роботи. «Вибачте, мережа перевантажена», – повiдомив йому електронний голос телефонного оператора-автовiдповiдача. Схопив зi столу пульт i увiмкнув телевiзор, поклацав каналами – з екрана кожного на нього дивилась статична заставка з написом: «Вибачте, у нас технiчнi проблеми». Усi чомусь вибачалися. Спробував зайти в мережу Інтернет, та жоден сайт навiть не починав вантажитися. Хоч тут не вибачаються. Визирнув у вiкно, сподiваючись побачити апокалiптичну картинку нашестя iншопланетян, зомбi чи сусiдiв, що перетворилися на упирiв. Нiчого. В прямому сенсi – нiчого. Тому що на його трамвайну колiю, схоже, сьогоднi не виiхав жоден трамвай, та й людей на зупинцi теж не видно…

Богдан схопив куртку i вискочив з дому. За мить повернувся, вiдчинив кватирку (завжди зоставляв ii прочиненою для Грубаса – а раптом щось станеться i вiн, Богдан, уже нiколи не повернеться додому – не вмирати ж котовi голодною смертю…). По тому грюкнув хатнiми дверима, збiг схiдцями на перший поверх, роззирнувся у дворi. Порожньо. Минувши свою бiчну вуличку, Богдан опинився на головнiй площi мiста i… завмер бiля юрмища людей, що стояли i розгублено дивилися на мiську Ратушу з годинником, час на котрому зупинився чверть на шосту.

Схоже, сьогоднi чверть на шосту зупинилися всi годинники на Землi.




Роздiл ІІ

Свiт без часу


Натовп бiля Ратушi щiльнiшав – люди надходили й надходили – переляканi, спантеличенi, заскоченi. Трясли своiми наручними годинниками – усiма як один зупиненими, шукали бодай когось, чий годинник показав би для них час.

– Не пiдкажете, котра година? – тiльки й лунало звiдусiль.

Нiхто не мiг пiдказати. Усi годинники завмерли рiвно чверть на шосту. Час зробився на вагу золота.

– Що сталося? – друге запитання, з котрим перехожi кидалися одне до одного.

Чинна влада розводила руками. ЗМІ вичiкували. Ратуша мовчала. Нiхто не знав, що сталося.

– То що ж робити? – врештi хапалися за голову.

Нiхто не знав, що робити. Мобiльний зв’язок обвалився – так багато людей одночасно телефонували комусь, аби спитати, котра година, що мережа не витримала. З часом обiцяли вiдновити, однак треба було щось придумати з тарифiкацiею дзвiнкiв, – без годин, хвилин, ба навiть секунд мобiльний зв’язок не мiг iснувати. Телебачення нiби випарувалося – кожен, хто у пошуках вiдповiдi хапався за пульт i вмикав телевiзор, бачив лише зернистi шиплячi екрани, iнодi знайому заставку «Вибачте, у нас технiчнi проблеми», i жодних новин, жодних екстрених повiдомлень… Інтернет пiшов туди ж – коли людство нестримним потоком ринуло до вiртуального простору, сайти та соцiальнi мережi луснули, як мильнi бульбашки. На мить постала тиша, якоi Земля не знала з часiв вимерлих динозаврiв.

А потiм усе прокинулося, завирувало – люди збивалися у натовпи, кудись бiгли, iхали та йшли, бо гуртом не так страшно, та й можна з кимось поговорити. Незабаром з’ясувалося, що iхне мiстечко не самотне у своему безчассi – те саме спiткало Киiв, Варшаву, Лiсабон, Берлiн, Лондон, Париж, навiть Нью-Йорк, Мехiко, Оттава та Сiдней не знали, котра година.

В одну мить по всьому свiту зупинилися годинники. Чверть на шосту за киiвським часом.



Здавалося, людський свiт перетворився на довжелезний пасажирський потяг, що зiйшов iз рейок, – спочатку у провалля полетiв перший вагон i потягнув за собою решту – iграшковими кубиками вони нагромаджувались один на одного, трощилися, ламалися й деформувалися, аж доки не утворили купу брухту, з котроi до неба здiймався сивий дим. Нiби й дрiбничка – втрата годинникового часу, але на хвилинах, годинах та секундах виявилося так багато зав’язано у звичному життi, так багато заплановано, що враз усе полетiло шкереберть.

Мiстяни кинулися у майстернi до годинникарiв, трясли гарантiйними талонами, вимагали ремонтiв та надii, благали повернути час. Але чи то минулоi ночi трапилась якась усесвiтня годинникова афера, чи то всi годинникарi якимсь чином змовилися мiж собою, та нiхто з них не спромiгся полагодити жодного годинника – механiзми для вимiрювання часу просто фiзично вiдмовлялись запускатися. І нехай би вже просто старi кварцевi чи механiчнi часомiри вийшли з ладу – але ж нi! – новiтнi електроннi пристроi теж завмерли циферками чверть на шосту. Нiби хтось прокляв iх. На земнiй кулi не залишилося жодного годинника, здатного показувати час.

В одну мить увесь свiт зробився неповносправним. Годинниковий час був йому нiби вiдсiчена кiнцiвка, без котроi слiд навчитися жити. Звикнути жити. Та соромитись не було чого – усi довкола такi, з вiдсiченою кiнцiвкою. Усi однаковi. Здавалось, якби тут зненацька зустрiли людину зi справним годинником, ii просто роздерли б на шматки, така довкола стояла лють та нетерпимiсть, допоки люди намагалися зрозумiти, що робити без годинникового часу…



«Шановнi громадяни! – нарештi спливло тривожне чорно-бiле повiдомлення на всiх телеканалах. – Стався тимчасовий технiчний збiй, пов’язаний iз роботою годинникiв. Поки що достеменно невiдомо, чим спричинений даний збiй, але фахiвцi з усього свiту працюють над усуненням цiеi проблеми. Просимо зберiгати спокiй та утриматися найближчим часом вiд поiздок та подорожей. Стежте за наступними повiдомленнями».


Далi ефiр заповнили старими серiалами та повторами футбольних матчiв. Схоже, нiхто не знав, що насправдi сталося. І це лякало найбiльше. Замiсть того щоб слухняно сидiти перед екранами своiх телевiзорiв, утримуючись вiд поiздок та подорожей, люди висипали на вулицi, обмiнювалися новинами, шукали рiдних та друзiв. То тут, то там виникали стихiйнi мiтинги, що вимагали вiд розгубленого уряду пояснень i негайного повернення годинникового часу.

І можновладцi пообiцяли, що повернуть час. Термiново зiбрали найкращих фахiвцiв годинниковоi справи, пробували конструювати новi хронометри, усе старанно робили, як належить, та жоден пристрiй не зрушився стрiлками, не змигнув циферками, хай то був коштовний «швейцарець» в единому екземплярi вартiстю у сотнi тисяч евро чи його дешева пiратська копiя за кiлька баксiв. Навiть атомний годинник, що за ним звiрявся час у всьому свiтi, вийшов з ладу. Не працювали секундомiри. Рухався хiба пiсок у клепсидрах, але такi «годинники» не показували часу, хiба фiксували окремi його вiдтинки. Та й де взяти пiскових годинникiв на всiх? Вони давно вже зробилися раритетами, останнi екземпляри котрих зберiгалися в музеях, наукових лабораторiях та приватних колекцiях. Людям були потрiбнi справжнi годинники. Але закони фiзики чомусь бiльше не мали влади над годинниковими механiзмами. Все залишилось на своiх мiсцях, просто якоiсь митi свiт позбувся можливостi рахувати час. Жоден науковець не змiг пояснити, що насправдi трапилося, навiть славетний Стiвен Гокiнг[2 - Стiвен Гокiнг – видатний англiйський фiзик-космолог, автор знаменитоi книги «Коротка iсторiя часу. Вiд великого вибуху до чорних дiр», що побачила свiт 1988 року i розiйшлася у кiлькостi понад 10 млн примiрникiв, витримавши двадцять перевидань англiйською та сорок перекладiв. «Корифей фiзики, один з небагатьох теоретикiв, що, можливо, от-от розгадае задум Божий», – писалося про Гокiнга у ЗМІ. Також учений вiдомий тим, що вже багато рокiв бореться iз невилiковною недугою: ще в юному вiцi у нього з’явилися ознаки бокового амiотрофiчного склерозу, якi призвели до незворотного паралiчу. Пiсля операцii на трахеi 1985 року Гокiнг втратив здатнiсть i говорити. Друзi подарували йому синтезатор мовлення, який було встановлено на його вiзку i з допомогою якого Гокiнг може спiлкуватися з людьми. Незважаючи на тяжку хворобу, Стiвен Гокiнг веде активне життя – вiн був двiчi одружений, мае трьох дiтей та посаду Лукасiвського професора математики у Кембриджi (триста рокiв тому цю посаду обiймав Ісаак Ньютон).] затаено мовчав, хоч його публiчного виступу свiт очiкував найбiльше. Нiби фiзично скалiчений, позбавлений мови i прикутий до iнвалiдного вiзка науковець був зобов’язаний виправдовуватися перед усiм людством за збiй у законах природи чи… за помилку Бога (рiзнi побутували версii). Але Гокiнг, схоже, не поспiшав iз поясненнями. Або вiн так само не уявляв, що сталося, або ж уже просто фiзично не мав змоги спiлкуватися зi свiтом – казали, здоров’я генiального вченого з кожним днем погiршуеться, вiн навiть замислюеться про евтаназiю. Репортери та представники годинникових брендiв удень i вночi чергували пiд будинком Гокiнга, аж доки його рiднi зi сльозами на очах не попросили всiх пiти.

– Стiвен не може вам повернути час, пробачте, – так вони сказали перед тим, як зачинити дверi перед самiсiньким носом непроханих гостей.

ЗМІ переключилися на iнших експертiв (залишивши на даху будинку навпроти чергового репортера – якщо Гокiнг помре, iхне бюро новин мае першим про це дiзнатися), а годинниковi бренди розгублено завмерли – хтось просто викреслив iх iз життя.

У швейцарському офiсi компанii Rolex, заснованоi в далекому 1905 роцi нiмцем Гансом Вiльсдорфом, уявлення не мали, що робити з понад пiвмiльйоном коштовних годинникiв, котрi компанiя стабiльно випускала щороку. Престижний годинниковий бренд Girard-Perregaux мав iще давнiшу iсторiю – його було започатковано 1791 року, i це саме iхнi iнженери винайшли перший кварцевий механiзм з пульсацiею 32 768 Гц, котрий i став мiжнародною нормою для кварцевих годинникiв усього свiту. Тепер кварцевi годинники мовчали. Як i механiчнi годинники швейцарськоi марки Blancpain, чия iсторiя розпочалася ще 1735 року з сiльського годинникаря Жан-Жака Бланпа. Усi iхнi годинники були механiчними, усi збиралися винятково вручну, усi як один тепер завмерли. Сотнi тисяч коштовних годинникiв премiум-класу водномить вирушили на смiтник. Така ж доля спiткала й п’ятнадцять тисяч годинникiв Audemars Piguet, кожен з яких був зiбраний вручну й позначений унiкальним номером та пiдписом майстра.

Не оминули важкi часи й компанiю Chopard, названу iм’ям свого засновника Луi-Улiсса Шопара, що починав iз виготовлення кишенькових годинникiв на ланцюжках далекого 1860 року в мiстечку Сонвiйе. Щоправда, перш нiж позбутися знаменитих годинникiв Chopard з «плаваючими дiамантами» (коштовнi каменi вiльно рухалися мiж двома сапфiровими циферблатами), iхнi власники виколупували з годинникiв дiаманти. Так само нiвечились i наручнi годинники Patek Philippe – ще одного швейцарського бренду, що зазвичай очолював рейтинги годинникарiв. Цiна всипаних коштовностями хронометрiв стартувала вiд десяти тисяч доларiв, тепер же вони не коштували нiчого. На щастя, поляк Антонiй Патек i француз Адрiен Фiлiпп, що заснували цю компанiю у позаминулому сторiччi, вже не застали такого неподобства.

Годинникова компанiя Bradley теж уявлення не мала, чому зупинилися хронометри. Адже iхня гордiсть – наручний годинник Know-how Bradley був створений iз благородною метою. Магнiтний механiзм з двома сталевими сферами, котрi рухались канвою у титановому корпусi й займали позицiю поточноi години i хвилини – до цього дива достатньо торкнутися кiнчиком пальця, аби дiзнатись час, навiть не дивлячись на циферблат. Годинники для слiпих. Навiть вони завмерли у пору безчасся.

Торговельна марка WeWood також керувалась благородною метою, конструюючи своi годинники з натуральноi деревини екзотичних порiд. За iхнiми словами, самi вони нiколи не вирубували дерев, а використовували непотрiбнi залишки лiсопилень та великих деревообробних концернiв. Та ще й за кожен проданий годинник висаджували дерево, що пiдтверджувалось вiдповiдним сертифiкатом, який оформлювали при купiвлi.

«Насправдi помер не час, – сказав у своiй прощальнiй промовi генеральний директор WeWood. – Померло добро, яке ми несли свiтовi».

Іншим брендам пощастило менше – iх не просто позбувалися, iх робили винними. Власники годинникарнi Mr. Jones Watches кляли себе за дешевий фаталiзм, яким необачно захопилися напередоднi годинникового кiнця свiту. Бо це ж вони нещодавно випустили модель The Accurate, стрiлки в котрiй виконанi у виглядi фрази «Пам’ятай, що помреш», та ще й дзеркальний циферблат зробили, щоб жоден покупець не мав сумнiву, до кого звертаеться годинник. А iхнiй The Decider зi змiнним цеферблатом з написами «Yes» та «No», що чергувалися щосекунди? Мовляв, для того, аби допомогти клiентам у прийняттi складних рiшень, просто гляньте на циферблат свого чудового нового годинника у хвилину сумнiвiв та вагань! Коли зупинився час, на всiх циферблатах цiеi моделi застигло слово «No».

Але найбiльше звинувачень i косих поглядiв дiсталося чотирьом друзям, котрi заснували швейцарську компанiю Slow. Це ж iхнi рекламнi ролики закликали «призупинити плин часу i насолоджуватись моментом», щойно у продаж надiйшли Slow Jo – годинники з однiею-единою стрiлкою, що одночасно керувала годинами, хвилинами та секундами. З першого погляду на iхнi циферблати справдi складалося враження, що час зупинився. Так i сталося. То хто ж винен? Вiдповiдi не було.

Майже одночасно покiнчили життя самогубством кiлька виконавчих директорiв трансконтинентальних годинникових компанiй та один засновник. Тi, що лишилися живi, не могли пояснити розлюченим клiентам, чому iхнi брендовi годинники, виготовленi в единому екземплярi вартiстю у цiлий статок, раптом поламалися нарiвнi з дешевими китайськими аналогами простих смертних – замiсть того, щоб iти вiчно. Хiба ж вони могли сказати замовникам, що коштовнi годинники потрiбнi зовсiм не для того, аби показувати час? Час – тiльки формальний привiд, щоб продемонструвати статус. Начепити консервну бляшанку вартiстю у двоповерховий будинок собi на зап’ястя лише для того, аби переконати оточення – авжеж, ти можеш дозволити собi такий будинок, натомiсть купив «бляшанку», адже двоповерховий будинок у тебе певно що вже е (особливо, якщо насправдi його немае). Кожен це знав, та всi мовчали. Годинникарiв завалили судовими позовами, страховi компанii повiтряними кульками лускали одна за одною, не в змозi виплатити численнi компенсацii…



У тому, що зупиненi годинники – лише початок iндустрiального кiнця свiту, люди переконалися, коли хтось спробував увiмкнути пральну машинку iз сенсорним таймером. Електронний час не зрушив з мiсця, пралка не запустилася. Те саме спiткало iншi побутовi прилади – сенсорнi мiкрохвильовi пiчки, мультиварки, посудомийнi машинки з таймерними режимами. Вони просто «зависли», кожна iхня функцiя потребувала певного вiдтинку часу, встановити котрий вiдтепер було нiяк. Саме це почули мiльйони власникiв новiтнього сенсорного начиння у своiх сервiсних центрах, якi виявилися безсилими супроти безчасся. Працювало хiба старе добре механiчне приладдя, котре вiд плину часу не залежало – дарма, що пiсля купiвлi новоi технiки господарi збиралися винести його на смiтник. Тепер не винесуть. Тепер будуть берегти як зiницю ока, аж доки знову не налагодиться серiйне виробництво старомодних пралок, мiкрохвильовок, холодильникiв та електрочайникiв… Але й тут виринули черговi незручностi. Технологiчнi процеси на виробництвi також регламентувалися годинниковим часом – виробничi iнструкцii передбачали чiткi часовi норми для кожноi, навiть найдрiбнiшоi операцii, вiдступатися вiд котрих було не можна. Тож в одну мить зупинилися усi фабрики й заводи свiту – час паралiзував iх, нiби укус велетенського отруйного павука.

Та це були дрiбницi порiвняно з масовим колапсом, що спiткав транспортну мережу, де все трималося на часовому розкладi. У мiстах-мiльйонниках не запрацювали метрополiтени, наземний транспорт теж не змiг вийти на маршрути, мiжмiськi сполучення так само виявилися знерухомленими. Не вирушали i не прибували потяги (диспетчери зупинили iх у дорозi – аби не сталося зiткнення на залiзничному полотнi), не сiдали i не злiтали лiтаки – а тi нещаснi, яких свiт без часу застав у небi, кружляли над аеропортами, благаючи дозволу на посадку. Авiадиспетчери сивiли – як i де посадити одночасно стiльки лiтакiв? Шiсть пасажирських «Боiнгiв» упали i розбились – у них скiнчилося пальне просто в повiтрi. Ще кiлька чартерiв зiткнулися у небi i впали уламками на житловий масив (у диспетчера, який iх вiв, стався серцевий напад за хвилину до авiакатастрофи). Кожен опинився там, де його застав свiт без часу. Найближчi та найрiднiшi загубилися один для одного. Мобiльного зв’язку, Інтернету й повноцiнного телебачення досi не було – не можна було зiдзвонитися чи списатися у соцмережах, побачитися у скайпi. Суспiльство, котре перемiстилося у вiртуальний простiр i там проживало своi днi без вiдриву вiд комп’ютерних iгор та електронноi роботи, тепер просто не уявляло, що робити. Це що ж, тепер доведеться з усiма спiлкуватися особисто? Чи як там чинили нашi пращури у дрiмучому ХІХ столiттi? Писати листи красивим почерком iз вензелями й вiдправляти голубиною поштою? Люди були схожi на слiпих кошенят, викинутих жорстокими господарями на вулицю. Мiста бiлiли клаптями оголошень на кожному кроцi: шукали тих, хто не повернувся додому. Родичi пасажирiв, що зависли в небi, гуртом окупували аеропорти, вимагаючи повернути iм своiх – живими i неушкодженими. І це було чи не едине, чого нiхто пообiцяти iм не мiг. На свiтанку хтось невидимий i незбагненний вимкнув час для усього свiту.

Жодна краiна не виявилась до цього готовою. Усi вони були готовими до будь-яких стихiйних лих чи катаклiзмiв – повеней, пожеж, землетрусiв, танення льодовикiв, атомних вибухiв, нападу iншопланетян… Тiльки не до втрати годинникового часу. Це було занадто просто, аби про нього бодай хтось замислився, й занадто складно, щоби в одну мить передбачити усi можливi наслiдки. І тодi почався справжнiй хаос.

Крамницi враз спорожнiли, населення спускало своi заощадження на закупiвлю найнеобхiднiших речей – сiрники, сiль, питна вода, консерви тривалого зберiгання, елементарнi засоби гiгiени, лiхтарi та батарейки. Курси валют нiби показилися, умить пiдскочивши до критичноi позначки; вiдповiдно, на все миттево зреагували цiни. Та це тiльки пiдiгрiло купiвельний ажiотаж – люди живою рiкою ринули у торговельнi зали супермаркетiв, хапали з полиць уже все пiдряд, тягли додому, без огляду спустошуючи своi кредитки, – наприкiнцi свiту нiхто не рахуватиме боргiв. Банки масово блокували картки. Пiдприемства закривалися, люди сотнями, тисячами втрачали роботу. Крадiжки й пограбування стали звичною справою (полювали переважно на харчi, вириваючи у людей просто з рук пакунки iз логотипами продуктових супермаркетiв). Школярi й студенти не ходили до навчальних закладiв – а як ходити, якщо не знаеш, о котрiй годинi починаеться i закiнчуеться твiй час? Як ходити, коли не знаеш, чи прокинешся завтра? Якщо так просто з людського свiту забрався час, хтозна, що може зникнути далi? Повiтря? Вода? Земля? Чи… люди?



Фаталiсти казали: буде кiнець свiту. Час то лише початок, на черзi – здiйснення усiх бiблiйних пророцтв – нищiвнi пожежi, повенi, нашесть осатанiлоi сарани…

Оптимiсти сподiвалися: будемо жити вiчно. Якщо зупинилися рукотворнi годинники, то й бiологiчнi не зрушать з мiсця, не стане старостi, хвороб, кожен залишиться у тому вiцi, якого наразi досяг, такий собi iдеальний свiт…

Тi, що звикли називатися реалiстами, вiдкидали обидвi версii. Казали: це тимчасовий збiй, треба гуртуватися, шукати вихiд, продовжувати спроби конструювання нових годинникiв, усе мусить стати на своi мiсця, не може бути свiту без часу. Якось пережили календар майя i з цiею халепою упораемось!

Та нiхто не мiг пояснити, що насправдi вiдбуваеться. Кiнець свiту уперто не наставав, повеней та пожеж було не бiльше, нiж зазвичай, популяцiя сарани теж плодилася в мiру своiх природних можливостей, люди старiли, хворiли, помирали, як i ранiше… бiологiчнi годинники, вочевидь, зупинятись не збиралися. Все нiбито було, як завжди, просто нiхто не знав, котра година i скiльки хвилин. Знаходилися, звiсна рiч, i дзигармайстри, котрi й далi намагалися зробити бодай якусь подобу годинника – щиро вiрили, що саме iм судилося повернути людству його втрачений час, але… новостворенi годинники так i не запрацювали, нiби хтось силою утримував iхнi стрiлки на мiсцi. Електроннi теж не бажали рахувати час. Сонячнi показували, котра година, доки небокраем рухалося сонце (то тут, то там на будинках, а то й просто на асфальтi були нашкрябанi крейдянi циферблати – люди «конструювали» собi сонячнi годинники), та надходила осiнь – час похмурих дощових днiв, а ще були ночi – коли небо вщерть затягнуте брудно-сизим лахмiттям хмар, що й рятiвник-мiсяць не прозирае…

Насправдi час нiкуди не подiвся. Це було зрозумiло з того, як завше невiдворотно нiч вiдповзала до якогось лише iй вiдомого вимiру (аби перебути день), поступаючись мiсцем ледачому, напiвсонному свiтанку. З того, як ранок непомiтно, крапля за краплею, переливався у день, а опiсля до вiкон вкотре пiдступали волохатi сутiнки.

І звiсно, невблаганно наближалась осiнь.




Роздiл ІІІ

Осiнь


…Богдан повiльно сунув вулицею – стомлений, голодний, злий. До роботи вiн сьогоднi знову не дiстався – транспорт так i не запустили, а йому було на iнший кiнець мiста, автiвки вiн не мав. Зателефонувати теж нiяк – мобiльний зв’язок досi не вiдновили. Треба вертати додому. Годi дивитися на переляканих людей довкола, на схарапуджене мiсто, просякнуте iхнiми страхами. Нi, додому. А раптом Мира повернулася?

Якщо вона вдома, вони разом приготують вечерю (точнiше, приготуе вiн – Мира його просто надихатиме), повечеряють, вiзьмуть Грубаса до себе на лiжко, залiзуть усi трое пiд теплий вовняний плед i будуть просто мрiяти. А мрiям не потрiбен час. Мрii живуть у безчассi. Не треба iм телевiзора з футболом та серiалами, не треба навiть повернення соцмереж iз iхнiм штучно вигаданим життям, не треба часу.

Тiльки вони трое – хлопець, дiвчина i кiт. Якби вона повернулася. Чого йому ранiше це на думку не спадало? Богдан пришвидшив крок. Здiйнявся колючий порив вiтру, хлопець зiщулився, пiдняв комiр куртки, роззирнувся. Ця самотнiсть така осiння…

А що, як годинниковий час зник не випадково?

…Маленьким хлопчиком вiн завше дивувався, як то влаштованi годинники, мiг довго розбирати i роздивлятися котрийсь iз них, дорослi навiть жартували – бути малому годинникарем. Його батько був годинникарем. А шестирiчний Богданко уявляв себе маленьким жителем великого складного механiзму, дозволяючи своiй уявi вiльно вести його за собою, – крокував колiщатками, видирався на великi шестерiнки, з нiг до голови вимащувався у мастилi… А потiм повертався у реальний свiт, i так йому хотiлося сконструювати власного годинника, такого хитромудрого та незвичайного, щоб усi просто очманiли. Вiн навiть потай малював годинники зсередини останнiх сторiнок своiх шкiльних зошитiв, один химернiший за iнший – у виглядi замкiв, колонiй чи й цiлих свiтiв, якi належали тiльки йому – своему володарю, своему годинникарю, котрий мiг, коли забажае, зупинити час i знову зрушити його з мертвоi точки вiдлiку. Бути маленьким усемогутнiм божеством – хiба не казка? Дарма, що дорослi сварили його за тi розмальовки – потай вони пишалися, що в малого е велика мрiя…

Годинникарем вiн не став. Якось загубилася ця дитяча мрiя у вирi нестримного дорослiшання, та й хто б то з доброi волi у наш час мрiяв би працювати годинникарем… Усi прагнуть вивчитися на економiстiв, менеджерiв, юристiв… перекладачiв – словом, працювати головою, а не руками. Нiчого не створювати, натомiсть мати все. Переливати з пустого в порожне. Десь так вiн мислив у хвилини найтяжчоi безнадii, коли його чарiвнi дитячi сни перетворилися на зловiснi дорослi кошмари, де вiн був уже не володарем, а безпорадною пiщинкою, що застрягла у жорнах велетенського годинникового механiзму, який перемелював час… А тепер – де вiн, той час? Де секунди, хвилини, години, днi, мiсяцi? Однiеi ночi усi показники плину часу дивним чином щезли з людського свiту. Як поспiшати на роботу? Призначати побачення? Планувати свiй день, урештi-решт?

Як рахувати час, прожитий без Мири?



Того дня вона не повернулася. Вiн пiднявся схiдцями до своеi найманоi квартири, двiчi провернув ключем у замковiй шпаринi, затамував подих, прислухаючись – ось-ось почуе тупiт босих нiг, якi щодуху бiжать до дверей, так Мира його зустрiчала.

Цього разу Богдана зустрiла суцiльна тиша. За дверима – невдоволений Грубас (знову його залишили на цiлий день самого), порожня кiмната, протяг з вiдчиненоi кватирки привидом шугнув до дверей, а так – нiкого. Богдан насипав котиськовi сухого корму, змiнив йому воду у горнятку, вiдчинив холодильник i взявся до готування вечерi.

Що ти хочеш на вечерю, Миро?



Знову вiн думае про Миру. Тiльки тепер вiдкiлясь узялася якась незрозумiла болюча злiсть на неi, нiби дiвчина була зобов’язана Богдановi щодень прокидатися поруч нього, накривати йому стiл до снiданку (хоч вiн i не снiдав зазвичай, пив саму лише каву), проводжати на роботу, зустрiчати вдома надвечiр. Нормальнi людськi бажання. А вона… Нi, ну а що? Дуже вiдповiдальний учинок – пiдiбрати з вулицi кота i лишити його на Богдана. А якби у них були спiльнi дiти? Теж зоставила б?

Осiнь краде тепло й ховае до своiх кишень
, а потiм роздае його щасливим закоханим,
залишаючи холод у серцях одиноких,
вона не даруе iм солодких подихiв
i смажить, мов шашлик, тi самотнi душi,
яким не дiсталось у цьому свiтi нiчого,
окрiм хмарного неба i мрiй за гратами,
хочеться iнколи говорити до осенi матами,
а виходить лиш пошепки, i то голос зникае
десь серед шереху листя i крикiв перелiтних птахiв,
восени так хочеться яскравих насичених снiв,
а отримуеш лише жахливi й незрозумiлi драми,
в котрих якщо ти, то не тебе кохають…

Дефiцит осенi в кровi лiкуеться та цигарками…

…Кинув готування тiеi вечерi, сiв бiля прочиненоi кватирки i викурив свою першу й останню цигарку – з ii забутих. Нiби на згадку про неi. Бо Мира курила iх, не рахуючи, – особливо коли нервувалася, могла викурити цiлу пачку за вечiр, хоч таке бувало й нечасто. Вiн постiйно просив ii кинути цю паскудну звичку – мовляв, iй же народжувати дiтей, а вона ще бiльше нервувалася i курила. Але йому подобалося, як пахне ii волосся пiсля цього – дощем, екзотичними фруктами i цигарками. Звiдки у ii волоссi завжди брався дощ? Хтозна. Можливо, вона постiйно носила його з собою, як невидиму шовкову стрiчку… А от фрукти – запросто, якось вона зробила перед сном маску для волосся iз бананiв, папаi та соку лимона, замiшавши усе те оливковою олiею; маска збилася на суцiльну кашу, i Богдан мусив пiвночi вичiсувати з Мириного волосся шматочки фруктiв, а вона плакала, смiялася i курила. То був один з iхнiх найкращих вечорiв разом.

От би назад у той вечiр! Це безчасся вкупi з порожнечею зводять його з розуму. Мира. Того ранку вона пiшла, бо вони посварилися через якусь дрiбничку. Але – посварилися уперше, досi нiхто нi на кого жодних прав не заявляв, обiцянок не давав i не отримував. Щоправда, перед тим як вона пiшла (i перед тим, як, власне, сваритися), Богдан пропонував iй зостатися в нього назавжди, або на скiльки сама захоче (вiн чомусь був певен, що це назавжди). Вирвалося якось пiсля сексу.

– Менi треба пройтися. Я скоро повернусь, – Мира мовчки пiдвелася, одягнулася i вийшла з дому. Вiн щось гукнув iй навздогiн, вона огризнулася, але Богдан не розчув слiв. Тiльки грюкнули дверi. Бiльше вiн ii не бачив. Точнiше, не поспiшав бачити, усе чекав, що сама повернеться, вона й ранiше час вiд часу зникала. Цього разу не повернулася. А потiм зник i годинниковий час. Саме тодi Богдан зрозумiв, що вона вже нiколи не переступить порiг його дому.

Вiн зробив помилку – схотiв прив’язати ii до себе назавжди. Мира не любила цього слова. Тож вона бiльше не прийде. Шукатиме собi iншi притулки, iнших чоловiкiв. А вiн навiть не знав достеменно, хто вона – де живе, де навчаеться чи працюе. Хто ii батьки? Яке в неi прiзвище? Чи мае вона минуле? Точнiше, майже не цiкавився, а Мира особливо й не розповiдала. Говорили переважно про нього та його роботу, його звички та уподобання, його мрii на майбутне, його все. І що тепер?

У нього е лише ii старий номер телефону. Вiн би iй подзвонив, точно подзвонив би, хай i знову почуе чужий непривiтний голос на тому кiнцi дроту, але ж телефони… не працюють. Саме тепер, коли вони потрiбнi не для дрiб’язкових розмов нi про що, а для найважливiших слiв.

Вiконною шибкою поповзли першi краплi дощу. Богдан вийшов на балкон, причинив за собою дверi. Проте швидко повернувся назад – зимно. А от Мира нiколи не мерзла, для неi не iснувало поганоi погоди. І колись вони любили довго гуляти мiстом, навiть пiд дощем. Було так незбагненно добре i трохи сумно, нiби передчувалося – усе це ненадовго, мине й не озирнеться. І минуло. Навiть дощ без Мири якийсь колючий i холодний, пiд ним бiльше не хочеться гуляти, забуваючи про час…

Одного разу пiд час такоi прогулянки Мира обмовилась Богдановi про фiльм-апокалiпсис, де людський свiт запався в безодню темних вiкiв через те, що одного дня люди прокинулися… без почуттiв. Уся любов свiту зникла за одну нiч, коханцi з подивом дивилися одне на одного, не в змозi зрозумiти, як опинилися в одному лiжку, батьки «забували» власних дiтей у школах та дитсадках, брат пiшов зi зброею на брата… Здаеться, вони з Мирою навiть дивилися цей фiльм наступного вечора, на диску, узяли в старезному кiнопрокатi на розi вулички. І головна героiня була дуже схожою на Миру. То, може, в тому фiльмi й криеться розгадка?

Богдан подумав про нього десь за два тижнi пiсля зникнення Мири. Тодi вiн ще на щось сподiвався, тож щодуху помчав у старий, дивом уцiлiлий кiнопрокат, аби вiдшукати той диск. Бо вони його точно повернули, обмiняли на «Останне кохання на Землi»[3 - «Останне кохання на Землi» (оригiнальна назва «Perfect Sense») – драматичний фiльм-апокалiпсис, знятий 2011 року англiйським режисером Девiдом МакКензi з Евою Грiн та Юеном МакГрегором у головних ролях. Стрiчка оповiдае iсторiю двох закоханих на тлi розгортання невiдомоi епiдемii, коли у рiзних краiнах, на всiх континентах у людей спочатку зникае нюх, потiм смак, далi слух, зiр i дотик – поволi людство втрачае усi п’ять своiх органiв чуттiв. Слоган фiльму: «Що залишиться, коли свiт позбудеться всiх вiдчуттiв?»] (Мира обожнювала фiльми про кiнець свiту). А попереднiй фiльм iз дiвчиною, схожою на неi… Богдан навiть назву його пригадуе: «Наприкiнцi свiту». На щастя, крихiтний кiнопрокат з пошарпаними стiнами було вiдчинено. Нiкому не потрiбнi вiдеодиски та касети, як i ранiше, акуратно розкладенi поличками. Богдан тодi перевiв подих i з ходу випалив лiтньому чоловiковi за прилавком назву фiльму.

– «Наприкiнцi свiту»? – статечно перепитав господар у старомодному брунатному костюмi та смугастiй краватцi-метелику – поважний знавець та поцiновувач кiномистецтва. – Даруйте, пане, але такого фiльму не iснуе, нiхто й нiколи не знiмав такий фiльм…

– Не може бути! – вигукнув тодiшнiй Богдан. – Я… ми з моею дiвчиною дивилися його, а потiм обмiняли на «Останне кохання на Землi»!

– Так, пригадую, як виписував вам «Останне кохання на Землi». Це був перший i единий фiльм, який ви взяли i, до речi, так i не повернули у мiй кiнопрокат.

– Я поверну, але чекайте… це що ж виходить, «Останне кохання на Землi» iснуе, а фiльм пiд назвою «Наприкiнцi свiту» – нi?

– Саме так, мiй пане, – вiдказав господар кiнопрокату.



Але Богдан так чiтко пам’ятае кожен кадр! Нiч перед свiтанком, коли з людського свiту зникли почуття, принесла не лише всезагальну байдужiсть, несприйняття й невпiзнавання, декому вона врятувала життя. Тим, чия любов зосталась нероздiленою. Ось на екранi хлопець, що видерся на перила мосту пiсля сварки з коханою дiвчиною. Вiн навiть не вагаеться – ще мить, i каменюкою полетить униз. Та раптом усе змiнюеться. Туман щезае з погляду хлопця, його обличчя бiльше не перекошене вiд болю. Вiн здивовано озираеться, легко зiстрибуе з поручнiв мосту i йде у справах.

Наступний кадр: дiвчина, котра так само вирiшила звести рахунки з життям через нещасливе кохання. Ось вона роздягаеться й опускаеться у ванну, наповнену теплою водою, бере до рук гостру бритву i збираеться перетяти собi вени. І тiеi митi, як хлопець здивовано зiстрибуе з перил, щось у свiдомостi цiеi дiвчини так само клацае, вона шоковано дивиться на лезо бритви, яке тримае за мiлiметр вiд свого зап’ястка, i вiдводить руку. Натомiсть вона спокiйно поголить ноги, зробить педикюр i, як завжди, «при парадi» вибереться з дому. Дорогою побачить того хлопця з мосту, на мить вони навiть зустрiнуться поглядами, але бiль уже не гризтиме iхнi серця, хоч якусь годину тому вони ледь не вкоротили собi вiку одне через одного. Скiльки ж мук вони завдали й зазнали у тiй, iншiй реальностi, де ще жили кохання, ненависть, ревнощi та страх бути покинутим? А тепер навiть не впiзнають одне одного.

«Розкiшнi нiжки!» – усе, що зараз подумае про неi хлопець (коротка спiдничка й туфлi на високих пiдборах зробили свою справу).

«Шикарний торс!» – едина нова думка дiвчини, адже чорна футболка, наче друга шкiра, туго облягае рельефнi м’язи незнайомця…

У наступному кадрi цi двое вже будуть у лiжку, та еднатиме iх лише тiлесний потяг, про жоднi почуття бiльше не йтиметься в переiнакшеному людському свiтi. Люди стануть секс-гурманами, хороший секс буде прирiвнюватися до вишуканоi вечерi вiд шеф-кухаря найкращого ресторану. Такий секс приносить естетичну й чуттеву насолоду, але кому спаде на думку вiд цього шаленiти: стрибнути з мосту чи перетяти собi вени? Нiкому. То ж тiльки iжа. Це ж тiльки тiло.

Щоправда, той хлопець чимось схожий на Богдана (якби Богдан пiшов у спортивний зал i трохи пiдкачався), а дiвчина справдi вiддалiк нагадуе Миру – хiба що Мира не носила таких височенних пiдборiв, та й загалом видавалась меншою на зрiст, анiж та, «кiношна», дiвчина… А в усьому iншому – просто викапанi копii героiв фiльму. Що, як i вони з Мирою бачили одне одного у мiстi без часу мiльйон разiв, просто не впiзнали, не зауважили, бо нова реальнiсть цiлком спотворила iхне свiтосприйняття?



Здаеться, дощ уже скiнчився. Хоч яка рiзниця? Богдан знову визирнув у вiкно, зупинив погляд на закоханiй парi, що в примарному свiтлi лiхтарiв крокувала нiчною алейкою, мiцно тримаючись за руки, ковзнув очима по iхнiх обручках, котрi тьмяно зблиснули у напiвтемрявi…

…Як? – промайнула зла непрохана думка. – Як ви так можете? Як вам вдалося?

У нього жодного разу в життi не дiйшло до шлюбу, стосунки танули в його руках, стiкали водою мiж пальцiв, вiн умiв зводити iх нанiвець.

– Тобi просто не потрiбна жiнка! – кричала пiд час останнього з’ясування стосункiв котрась iз його дiвчат. – Ти не створений вiддавати!.. Ти – порожнiй…

Мира так не казала. Вона просто мовчки пiшла, коли зрозумiла, що вiн порожнiй.




Роздiл ІV

Кохати i кохатися


…Так солодко кохати у шiстнадцять, так легко зiзнаватися у почуттях, удвiчi палкiше вгамовувати свою спрагу поцiлунками, вiдпускати крила однi на двох. Дарувати нездiйсненнi обiцянки, у думках вiддавати життя одне за одного, мучити i мучитись надуманими образами й нестерпними ревнощами, доводити до вiдчаю скаргами та звинуваченнями i вiддаватись до останньоi краплини у примиреннях. Так солодко лiтати вдвох, вiдчувати себе небожителями, не думати про час, вiдвойовуючи у нього кожну мить, щоб довше побути разом. А потiм твоя половинка кудись зникае, забравши твiй розум, твiй спокiй i твоi крила, а ти залишаешся наодинцi з вашими спiльними спогадами, такий земний, самотнiй i спустошений.

…Так легко кохати у дев’ятнадцять, коли ти вiльний, без особливих планiв на майбутне i без зобов’язань. Просто бути поруч, без обiцянок та умовностей. Насолоджуватись одне одним без почуття провини. Так само легко вiдпускати i з головою пiрнати у новi стосунки, в яких закохуватись по-новому. Без зайвих думок дарувати одне одному щастя, отримуючи бiльше, нiж вкладаеш. Витрачати час на когось без жалю, адже цей хтось даруе свiй час тобi у вiдповiдь. Не зважати на час узагалi, бо ж будуть iншi коханцi, i для них вiн теж знайдеться.

…Так боляче кохати на межi близько тридцяти, так важко миритися з ii звичками, ii iстериками з плачем та биттям посуду. Так складно дiзнаватись, що у неi на душi. Пече вогнем у скронях ii минуле. Подумаеш, скiльки рук обiймало ii плечi, скiльки вуст торкалось шкiри, скiльки пальцiв пестило волосся, – i вiшаеш собi петлю на шию. Так довго будувати наново мости й фундаменти, щоб стосунки ставали мiцнiшими, не розвалилися пiсля черговоi сварки. І жити тiльки майбутнiм, твого, ii, ваших дiтей. Рахувати кожну годину, день i рiк, прожитi разом. Пам’ятати усi важливi дати, усi рiчницi й забути у часi про себе взагалi.

…А чи iснуе кохання в сорок, п’ятдесят, вiсiмдесят i перед смертю? Чи може хтось на останньому подиху сказати, що закоханий? Який термiн придатностi у кохання, скiльки часу потрiбно, щоб воно згасло чи розгорiлось наново? Час – безликий, як i кохання. І тiльки ми можемо дати iм обом своi обличчя.



По життю Богдана встигло потоптатися чимало дiвчат, як по новенькому пухнастому килимку бiля дверей. Хтось витер тут старi черевики, вимазанi у болотi, хтось обережно роззувся, хтось залишив чорну мереживну панчоху чи загубив набiйку вiд нових рожевих босонiжок. Але килимок щоразу доводилось усе ретельнiше витрiпувати, все бiльше бруду застрягало в ньому, та й мiль проiдала час вiд часу, тож вiн був поцяткований барвистими латочками, кожна з яких мала свiй час i свое iм’я… Із кожною з тих особливих дiвчат у нього, здавалося, було й кохання, найчастiше – нероздiлене. Та щоразу – iнше.

У шiсть рокiв вiн був у захватi вiд войовничоi Руслани, яка водилася лише з хулiганами та розбишаками i звертала увагу на неповороткого повненького хлопчика у штанях на пiдтяжках лише для того, щоб зробити йому чергову капость. А вiн млiв вiд ii уваги, це ж бо була увага! Хiба не про нього вона думала весь день, коли запропонувала iншим хлопцям вилити в його портфель пакет кефiру? Хiба не йому вона вiддавала найдорогоцiннiшi хвилi свого часу, даруючи дзвiнкий смiх та веселi посмiшки? Дарма, що глузуючи. Хiба не його iм’я найчастiше вимовляли ii губи, рожевi та пахучi, як солодка карамелька? Дарма, що поруч з iм’ям були лише знущальнi прiзвиська замiсть добрих слiв…

Перше кохання й запам’яталося таким – на межi всепоглинаючого щастя i приниження, але навiть приниження приносило йому задоволення, бо йшло вiд неi – його золотоволосого iдола. Але минуло кiлька рокiв, Руслана раптом розповнiла i з прегарноi розбiйницi перетворилася на невдоволене порося, втративши усю свою войовничiсть та принаднiсть. І в Богдана, який звик кохати очима, вже у шостому класi з’явився новий об’ект обожнювання – Людмила Володимирiвна.

Вчительцi англiйськоi мови було не бiльше двадцяти п’яти, i вона не мала звички ховати свою молодiсть i красу. Розпущене блискуче волосся до лопаток, вузенькi короткi сукенки, що вiдкривали стрункi рiвнi нiжки, якi дзвiнко вистукували тоненькими пiдборами по шкiльних коридорах. А ще вiд неi так приемно пахло – весною, квiтами, цiлим ароматним полем пахучих троянд. Тож, окрiм Богдана, в Людочку – так ii називали у педагогiчному колективi – було закохано ще з пiвшколи.

Але хлопець не поспiшав робити дурних учинкiв – на кшталт розмальовування дошки зiзнаннями в коханнi, дарування квiтiв, вирваних зi шкiльноi клумби, чи несмiливого пiдсовування шоколадок, куплених за грошi для обiду. Бо на всi цi знаки уваги вчителька реагувала однаково – дякувала, голубила по головi зашарiлого прихильника i просила бiльше такого не робити. Солодощi вона просто розгортала в класi та пригощала ними всiх охочих учнiв. Тож Богдан зрозумiв – для того, аби привернути увагу красунi, потрiбно вигадати щось бiльше, нiж отi наiвнi подаруночки, та що там – навiть бiльше, нiж iдеально визубрене домашне завдання чи додатково вивчений вiрш. Йому потрiбен був Учинок. Учинок Справжнього Чоловiка, який би одразу ж видiлив його серед iнших, зробивши вищим на голову. І, можливо, тодi вона не просто проведе своiми тоненькими пальчиками по його волоссю, а навiть поцiлуе в щiчку. На цих думках хлопець густо червонiв i бiг до iдальнi.

Звичка заiдати сильнi емоцii завжди була кращим рятiвником у будь-якiй ситуацii. І от, пiд час поглинання п’ятоi поспiль булочки з какао, йому в головi склався генiальний план, який вiн зiбрався здiйснити того ж дня.

На уроцi англiйськоi Богдан, як завжди, бадьоро розповiв бiля дошки завчений напам’ять текст, але за свою парту повертатися не поспiшав. Натомiсть вiдсунув бузкову фiранку, що майорiла над прочиненим вiкном, видерся на широке пiдвiконня i оголосив:

– Людмило Володимирiвно! Я вас люблю! Але не так, як всi, а набагато бiльше! І я готовий довести своi слова – зараз я стрибну вниз iз цього вiкна! Заради вас, я… – але чи то сьогоднi в нього видався невдячний день, чи зорi склалися йому iнакше, та завершити свою заздалегiдь приготовану промову хлопцевi не вдалося.

Богдан незграбно зачепив повненькою литкою вазон iз драценою, якою так пишалася вчителька, коли ж той почав хилитися за вiкно, з переляку потягнувся за ним. Напевне, п’ята булочка таки була зайвою, бо хлопець не втримався, безпорадно ухопився за бузкову фiранку, i вже в нiй (як римський iмператор у тозi) полетiв на вулицю вслiд за нещасним вазоном. Замiсть красивого стрибка герой здiйснив ганебне падiння пiд iстеричнi крики Людочки й смiх однокласникiв, i таке ж непоказне приземлення на купу гнилого листя, що його нагрiб двiрник просто пiд вiкнами кабiнету англiйськоi мови. Добре, що то був лише другий поверх. Згодом Богдановi довелося пережити «енну» кiлькiсть виховних розмов з класною керiвничкою, шкiльним психологом, батьками, прохання «бiльше так не робити» вiд Людмили Володимирiвни й огидне прiзвисько Смiтюх (бо ж приземлився на купу смiття). А ще, кульгаючи додому за два тижнi пiсля «позору», вiн побачив, як кохана вчителька англiйськоi сiдае в автомобiль до лисого м’язистого дядька, щось мило щебечучи йому на вухо.

На цьому Богданове кохання себе вичерпало. Вiн зрозумiв, що бiльше нiколи не захоче бути дурнем через власнi почуття.

Минав час. За останнi роки у школi Богдан помiтно витягнувся, схуд, став бiльше часу проводити з хлопцями на шкiльному футбольному майданчику. Отримав нарештi пошану, друзiв, розваги – словом, усе те, про що мрiе кожен пiдлiток. Та хлопець увесь час вiдчував якусь порожнечу всерединi – нiби й весело йому було, i кожного вечора засинав швидко, стомлений пiсля насиченого дня, та й прокидався з гарним настроем, готовий до пригод i нових звершень, але чогось не вистачало. І коли в другiй чвертi одинадцятого класу до них перевели Інну – вiн зрозумiв, що знову пропав.

Інна була мрiею поета – музою, як називав ii пiдстаркуватий учитель зарубiжноi лiтератури Борис Йосипович, прицмокуючи тонкими губами. Вона була легка, повiтряна i нiжна, наче й не ходила, а лiтала над пiдлогою. Завжди в романтичних свiтлих сукенках – утiлення iстинноi жiночностi. Глибокi синi очi, довжелезна русява коса. І усмiшка – трохи зачудована, але така лагiдна й ваблива. Інна любила лiтературу, тож Богдан почав читати, поспiхом ковтаючи класичну поезiю i прозу, щоб iй було цiкаво з ним. Але коли хлопець уже з легкiстю цитував Бальзака та Бодлера, Інна раптом вiдповiла на залицяння Івана з паралельного класу. В Івана була погана репутацiя, довге волосся, гiтара та низький голос – вiд цигарок, що вiн курив з компанiею таких самих неформалiв ледь не кожноi перерви бiля гаражiв за школою. Іван заграв для Інни щось iз «Металiки» i з шиком закурив, сидячи на пiдвiконнi чоловiчого туалету, – з того дня дiвчина увесь вiльний час проводила з ним, а Богдановi на згадку зостався лише чималий список книг у читацькому квитку та купа визубрених фраз великих поетiв.



Виглядало на те, нiби Богдан нiколи не боровся за свою любов. Хоч йому здавалося – вiн i так робив для дiвчат чимало. Терпiв насмiшки Руслани, лiтав з вiкна для Людочки, вивчив безлiч вiршiв для Інни… Але дiвчата або не звертали на нього уваги, або ж дiставалися iншим. Уже в унiверситетi Богдан почав порiвнювати себе з ровесниками, шукаючи в собi видимi й невидимi вади. Шукаючи причини того, що обранцем його симпатii ставав хтось iнший. Вiн наслухався рiзних iсторiй вiд хлопцiв, що вже в’янули вуха i м’якшав мозок, але жiночоi логiки так i не збагнув.

…Примiром, розповiдав за пивом однокурсник Славко, як можна зрозумiти дiвку, яка два роки поiдом iла мозок бiдному хлопцевi: хочу серйознi стосунки, родину, дiтей, спiльне майбутне, а коли вiн надумав призупинити стосунки, щоб подумати над iхнiм спiльним майбутнiм, – не розiйтись, наголошував! – кинулась в обiйми iншого. А бiдака з нормального позитивного хлопця перетворився на безвiльну ганчiрку, яка кожного дня дзвонила дiвчинi, просила вибачення, клялася у коханнi, серйозних стосунках, родинi, дiтях i щасливому майбутньому. А та «коза» уже нiчого не хотiла – вона мала iншого. Де тут зрозумiеш?

…Чи от, казав майже-випускник Микола, жили собi двое разом добрих п’ять рокiв, любилися, кохалися, а вона одного прекрасного дня заявляе, що, бачте, почуття минули, i вона в коханому бачить лише друга, а не чоловiка, i взагалi, не готова вона до сiм’i та серйозних стосункiв i не знае, чи взагалi коли-небудь буде готовою. А за тиждень у соцмережах з’являються фотографii – ii з новим «кавалером» – щасливi, щойно з подорожi в гори повернулися. І це та, яка на кожну пропозицiю виiхати за мiсто торочила, що не любить подорожувати i взагалi краще вдома посидить. Не зрозумiеш!

…Або ж, уяви, познайомилися з нею в компанii спiльних друзiв, – нервово затягуючись «стрiляною» цигаркою, дiлився досвiдом Ростик iз сусiдньоi кiмнати в гуртожитку. Взагалi-то висока фарбована чорнявка Ельза «призначалась» його друговi Денису, але Ростик знав своi сильнi сторони, i вже за якусь годину Денис знiчено iшов збоку, а новостворена парочка мило щебетала вдвох. Стосунки цi затяглися практично на рiк, аж ось одного весняного дня Еля написала хлопцевi просто у соцiальнiй мережi, що бiльше нiчого до нього не вiдчувае, позаяк вiн для неi надто… сентиментальний.

Ох i розлютився тодi Ростик! То, виходить, дiвчинi не потрiбно робити комплiментiв, виходить, не варто купувати iй м’якi iграшки, квiти i солодощi, влаштовувати романтичнi побачення, це все занадто? Потрiбно стати брутальним хулiганом, який поблажливо називатиме ii «мала», грубо лапатиме за груди в присутностi своiх друзiв i нiколи не зателефонуе першим? Гаразд, Ростик прийме i такi правила! Вiн бiльше не буде гарним хлопцем, гарний хлопець потрiбен хiба власнiй матерi, а дiвки хочуть поганого, отже, вiн стане поганим…



Наслухавшись такого, Богдан уже не знав, чого очiкувати вiд стосункiв iз дiвчатами-однолiтками та як належить поводитися з ними (а детальних iнструкцiй до них не додавалося), тож на третьому курсi в його життi з’явилася Ольга. Їй було тридцять рокiв, за плечима – невдале замiжжя й семирiчний син. Жiнка працювала в буфетi й сама була схожою на круглу булочку з корицею – принаймнi саме корицею найчастiше пахло у студентському буфетi. Ользi дуже не вистачало чоловiчоi уваги, тож Богдан став ii справжнiм спасiнням. Вона робила для нього все – влаштовувала романтичнi вечерi та оригiнальнi побачення, робила масажi i нiколи не ревнувала. Хлопець трохи розiмлiв вiд такоi уваги i здався на милiсть жiночцi, яка швидко навчила його фiзичних премудростей науки пiд ковдрою. Та вiн вiддавав iй себе не з любовi, просто так. Богдан не хотiв бути невдячним, тим бiльше, вона ж для нього стiльки робила… А через пiвроку, несподiвано для себе, погодився переiхати до Ольги. І отут йому довелося познайомитися ближче з ii сином Назарчиком.

А в опецькуватого малого, що тiльки-но перейшов у другий клас, виявилась власна думка щодо маминого «друга». Новий татко йому не те щоб не сподобався, просто хлопчина не бажав нi з ким дiлити маму, адже досi вона переймалася лише його потребами i побажаннями (що приготувати на вечерю любому Назарчику, куди Назарчик хоче сходити цiеi недiлi – дивитися на мавпочок у зоопарку чи кататися на атракцiонах i т. д.). Коли ж приходив Богдан, малого вже не питали про його бажання, а поспiхом збирали й вiдправляли до баби з дiдом у передмiстя… Тож уже наступного тижня хлопчисько потай пiшов на Богдана неоголошеною вiйною. Перший крок на стежинi цiеi вiйни йому (сам того не сподiваючись) допомiг зробити iхнiй бiлий кiт Снiжок. Тому що саме на Снiжка вказав Назарко, коли Богдан наступного ранку виявив своi кросiвки пiдозрiло мокрими i ядуче смердючими – тхнуло вiд них майже так само, як зi Снiжкового туалетного лоточка, якщо там не поприбирати днiв зо два…

Того ж таки дня Снiжка було ганебно етаповано до баби з дiдом. Богдановi не шкода було нових кросiвок, зате йому ще довго стояв перед очима розпачливий погляд хвостатого улюбленця сiм’i – коли тварини не мають за собою провини, це теж дуже помiтно. Вiн розумiв, що у кросiвки йому «сходив» Назарко власною персоною, котом же вiн легко пожертвував (авжеж, дiти бувають жорстокими), проте з Ольгою цим подiлитися не мiг. Вона обожнювала сина й усе мрiяла про той день, коли вони з Богданом по-справжньому затоваришують…

– Назарко такий милий, правда? – перепитувала за кожноi нагоди i без неi. Тож на день народження милому Назарковi вiн подарував справжнього футбольного м’яча i… того ж дня отримав подарунком просто помiж нiг (о, малий таки забив гол!), коли ж Богдан нарештi змiг абияк розiгнутися й очi йому вже не так сльозилися вiд нестерпного болю, вiн наштовхнувся на найбiльш невинний погляд у свiтi та знiчено-чемненьке: «Вибач, старий, усе ж нормально, правда?…»

– Так, Назарко дуже милий, – крiзь зуби процiдив надвечiр Ользi, коли вони дiлилися враженнями вiд прожитого дня. – Але в футбол вiн бiльше не гратиме.

Та справжне пекло почалося згодом. Назарчику нi з того нi з сього раптом почали снитися жахiття. А вiдбувалося це так – щойно Богдан з Ольгою зачинялися в подружнiй спальнi, малий вичiкував хвилини зо три i починав несамовито верещати. Напiвроздягнена Ольга зривалася з лiжка i мчала в синову кiмнату. За пiвгодини поверталась звiдти, несучи на руках заплаканого, переляканого й зовсiм не тендiтного, як на свiй вiк, Назарчика (i де тiльки в неi сили бралися?), та казала, що цiеi ночi дитина спатиме з ними, бо iй наснилися поганi сни. Такi ночi повторювалися спочатку кiлька разiв на тиждень, а потiм i мало не щодня – Назарчик уже навiть не просився iм до лiжка, просто приходив i влягався помiж ними, таким чином нiби роздiляючи маму i чужого дядька на два свiти, та ще й уночi примудрявся виштовхати Богдана на сам краечок, а потiм метким ударом правоi п’ятки вiдправляв його у вiльний полiт на пiдлогу.

Кiлька тижнiв без сексу та синцi по всьому тiлу вiд щонiчних падiнь змусили Богдана замислитись про власне майбутне у цьому домi. Назарко його виживав – як терпляче i наполегливо випроваджують нечисту силу, як труять шкiдникiв, як позбуваються хвороби. Та й Ольга була не слiпа, вона бачила, як кривиться син, коли до кiмнати заходить Богдан, i як нещиро вiн посмiхаеться, коли той сiдае з ними за стiл. Жiнка довго думала i зрештою покликала Богдана на кухню для вiдвертоi розмови.

– Ти знаеш, як я люблю Назарчика, – почала вона, чомусь нiяковiючи i ховаючи погляд. – Тi його сни не просто так почалися. Вiн бачить кошмари, бо не може жити пiд одним дахом з тобою. Отже, i я не можу. Пробач, Богдане…

Ось так, навiть без кохання, кохання знову повернулося до Богдана своею не найкращою частиною – i пахло вiд неi, як вiд зiпсованих сечею кросiвок, хоч i болiло трохи менше, нiж тодi, коли йому м’ячем поцiлили мiж нiг. Богдан стояв як обпльований – найперше вiд того, що Ольга повiрила малому, який на кожному кроцi манiпулював нею. Не снилися йому жахiття. Вiн сам був жахiттям.

Не сказавши iй жодного слова, хлопець зiбрав речi i пiшов. Вiн програв. Йому не вперше. Утiм, програвати другокласнику – хай i такому розбещеному й винахiдливому, як Назарко, було ще бiльш ганебно, анiж патлатому неформаловi Івану, що колись вкрав у нього Інну, чи лисому м’язистому дядьковi на iномарцi, за якого згодом вийшла замiж Людмила Володимирiвна.



Пiсля Ольги Богдан зрозумiв, що бiльше не хоче гратись у дорослу любов, та й батьком йому ставати поки що зарано, i просто замкнувся у собi. Якось навiть пiймав себе на тому, що лякаеться, коли в нього просто хтось запитуе, як справи. Тим не менш, кiлька наступних рокiв минули без стосункiв, час вiд часу перериваючись на випадковий секс iз випадковими дiвчатами. Богдан закiнчив унiверситет, влаштувався на роботу, винайняв собi житло… аж раптом у його життя вкотре увiйшла Вона. Точнiше, увiйшла вона до лiкарняноi палати, куди вiн потрапив на два тижнi iз запаленням легенiв i щиро кляв себе за те, що за звичкою злегковажив теплим шаликом напередоднi новорiчних свят. Та всi його думки враз порозлiталися врiзнобiч, щойно до палати чинно запливла процесiя студентiв-медикiв-практикантiв на чолi з професором-отоларингологом.

Очима Богдан байдуже ковзнув по натовпу непроханих гостей i вже готовий був демонстративно вiдвернутися до стiни (бо ще чого – знайшли собi пiддослiдного кролика!), аж раптом зустрiвся поглядом iз нею. Вона була невеличкого зросту, мала тоненьку талiю, що разюче контрастувала з пишними грудьми (третiй розмiр щонайменше! – цього навiть просторий бiлий халат, накинутий поверх светрика i джинсiв, не змiг приховати), бiляве волосся до плечей та осяйнi карi очi, в котрих Богдан принагiдно i втонув. Бiльше нiкого вiн не бачив i не чув. І мабуть, той його зачудований погляд якось вiдгукнувся в нiй, бо дiвчина зумисне затрималася бiля дверей i, вже коли всi вийшли, прошепотiла до Богдана:

– Мене звуть Алiса. Я ще зайду.



Чекати ii вiдвiдин довелося цiлих два днi. Богдана вже мали виписувати, та вiн натужно кашляв i хрипiв, щоб якомога довше залишатися в лiкарнi. Бо як iнакше вiн зустрiнеться з Алiсою? І от, коли вже iмiтувати недугу було несила, вiн побачив ii з вiкна. Дiвчина теж помiтила його i привiтно змахнула рукою. З того дня вони не розлучалися, разом зустрiли Новий рiк у колi ii друзiв, а на Рiздво вiн уже знайомився з ii батьками.

Вдома ii кликали «принцесою» – ще б пак, едина i безмежно кохана дитина, красуня i вiдмiнниця, а ще – незаймана (як i належить, бо з порядноi родини). Такоi дiвчини у Богдана досi не було. Вiн i незчувся, як справа дiйшла до одруження. Причина виявилася банальною – ота ii незайманiсть, котрою Алiса неймовiрно пишалася, наголошуючи, що вiддасться лише коханому чоловiковi i то тiльки пiсля весiлля.

На той час Богдановi так уже хотiлося того сексу з нею, що вiн, як пiдстрелений, помчав у РАГС подавати заяву на одруження. Дарма що його батьковi Алiса з першого погляду не сподобалася. Дарма що вiн сам не надто подобався ii родичам. Дарма що жити молодятам довелося б у неi вдома або ж у Богдановiй найманiй квартирцi, чого не хотiла нi призвичаена до всього найкращого Алiса, нi вся ii з нiг до голови iнтелiгентна родина. Тож свiтило Богдановi бути приймаком. Чи не завелика цiна за нiч iз незайманою? Хоч незайманою вона була лише фiзично, насправдi геть усе знала про секс, нiчого не соромилася i дражнила Богдана щодня з умiнням та звабливiстю досвiдченоi шльондри.

«Незайманiсть – це стан душi», – сказав йому батько пiсля ресторанноi вечерi з Алiсою, коли вона потай пiд столом спустила з нiжки туфельку й узялася пестити нiжними пальчиками причинне мiсце Богдана – i думала, що цього нiхто не бачить.

З того дня батьковi слова не йшли йому з голови. Що буде пiсля весiлля з Алiсою, точнiше, пiсля фееричноi шлюбноi ночi? Життя у приймах? Що таке життя у приймах, вiн добре пам’ятав ще з часiв Ольги та Назарчика. Шалене кохання до скону? Тепер вiн уже не знав, чи кохае Алiсу, та й не казав iй жодного разу, що любить (щоразу, як йому до горла пiдступалися слова кохання, Богдану видавалося, що зараз десь поряд вiзьметься шкiльне вiкно з бузковою фiранкою та клятою драценою i вiн вилетить з того вiкна, заледве комусь скаже: «Я тебе кохаю»). На диво, Алiса не вимагала жодних зiзнань у почуттях, вона вдовольнилася простим «виходь за мене». А тепер тi батьковi слова… Попри все батько пообiцяв, що на весiлля синове прийде, й обiцянку свою дотримав.

Не прийшов Богдан. Цiлу нiч йому снилися жахiття – вiн конав у зашморгу, мотузка хижим звiром вгризалася в горлянку, йому не вистачало повiтря – ось-ось i… вiн прокинувся. Чи не прокинувся?

…Сьома тридцять. Алiса саме вибралася з лiжка, вона приймае ванну i думае про найщасливiший день у своему життi.

…Рiвно восьма. Вона зручно вмощуеться перед дзеркалом у приемному чеканнi – на цю годину в неi призначена зачiска i макiяж.

…Чверть на десяту. Алiса вже готова iхати до РАГСу – вона справжня красуня у бiлоснiжнiй сукнi та фатi з довжелезним шлейфом, i вона ще не здогадуеться, що Богдан не прийде.

…Нарештi десята. РАГС. Пiдходить iхня черга. Алiса знервовано телефонуе Богдановi, вона впевнена – щось сталося, тiльки б щось сталося, бо ж не може бути такого, щоб вiн просто не прийшов…

…Десята тридцять. Все зрозумiло. Вiн не прийде. Вiн мерзотник i остання сволота. Алiса губить весiльний (дизайнерський) букет, який збиралася картинно кидати подружкам за звичаем, перейнятим з американських фiльмiв, i повiльно прямуе до виходу. Шлейф волочиться за нею. Гостi покiрно розступаються, пропускаючи дiвчину у весiльному вбраннi. А потiм усi погляди спрямовуються на його батька.

Вiн, як i обiцяв, прийшов. Вiн стоiть у своему единому пристойному костюмi посеред натовпу людей, нiяково стискае у спiтнiлих долонях носову хустинку – такий чесний i такий жалюгiдний водночас – i каже, що йому дуже шкода, вiн правда не знае, де Богдан, а ще вiн каже, що поверне iм усi грошi, витраченi на весiлля.

Богдан сидить у своiй найманiй квартирцi в самих лише трусах, сидить на лiжку, опустивши голову на руки, i не розумiе, навiщо вiн так зробив. Вiн нiби бачить усе, що вiдбуваеться у РАГСi, йому до болю шкода батька, шкода Алiсу, яка ридае в салонi таткового «джипу» (такiй дiвчинi не можна виставляти себе на посмiх), шкода себе – тому що вiн такий.

За якийсь тиждень вiн зателефонуе батьковi i скаже, що так вийшло, спробуе дiбрати якихось непотрiбних слiв, повiдомить, що вiн уже говорив з Алiсою – усе нормально, вони вирiшили, що саме Богдан особисто мае вiдшкодувати тi витрати на весiлля, котре не вiдбулося. Але батько, якусь хвилину помовчавши, заперечить.

– Нi, – скаже вiн. – То я маю вiдшкодувати iм витрати. То моя провина. Бо це я виховав тебе таким, – i повiсить слухавку.

Бiльше вони не бачилися i не говорили. Батько все сплатив. Частинами, щоправда, бо де ж вiн мiг узяти грошi, щоб сплатити все одразу. А щойно було зроблено останнiй внесок, тихо вiдiйшов – нiби то було найважливiше, що слiд було завершити в життi. Його знайшли повiшеним у мансардi.



Богдан стоiть пiд дощем пiд час батькового похорону (точнiше, пiд час закопування батька в землю – самогубцiв ховають без церковноi вiдправи), стоiть, тримаючи в однiй руцi парасолю, а iншою обiймае за плечi почорнiлу з горя тiтку (батькову сестру) i думае, що ось так, ось так усе закiнчуеться, навiть не розпочавшись. Тепер вiн зовсiм сам. Не рахуючи тiтки, звiсно, але в тiтки е власнi дiти (вони понуро стоять поруч – трое ii красенiв-синiв – ще ранiше за Богдана зосталися без батька), i цi хлопцi вже точно не вчинять з матiр’ю, як Богдан учинив зi своiми. Єдиний син, едина надiя.

До бiса все.




Роздiл V

Бранцi годинникiв


– У людей е чудова особливiсть – пристосовуватись. Ми можемо пережити все! Єдине, що нам не пiдвладно, – це наша власна смерть, лише тодi ми неспроможнi щось змiнити. А от смерть близьких ми цiлком можемо пережити. У нас немае нiчого спiльного з лебiдками, якi, втрачаючи коханих, кидаються грудьми на скелi! Ми продовжуемо жити…

Богдан здригнувся. Цi слова, що iх вигукував просто посеред вулицi якийсь неохайний бородань, були нiби про нього. Люди довкола теж зупинились, нашорошились. За мить кiлька молодикiв накинулися на промовця, звалили його на брукiвку й узялися мiсити ногами. Богдан квапливо пiдняв комiр куртки i рушив далi. Авжеж, вiн звик, пристосувався. Вiдсутнiсть годинникового часу стала черговою реальнiстю, до якоi лише потрiбно як слiд пристосуватися та звикнути. І всi звикали. Потроху пiшов на спад продуктово-свiчково-сiрниковий ажiотаж, налагодилося виробництво товарiв першого вжитку, бiржа теж утихомирилася. Мiсто продовжувало дихати i розмовляти.

І життя довкола тривало. Якщо вдавати, що нiчого не сталося, можна було спокiйно прокинутися вiд сонячних променiв, випити звичну фiлiжанку мiцноi кави, що прожене залишки сну, одягнутись i пiти на роботу (у кого ще залишалася робота). Коли виходиш на вулицю, опиняешся серед людей, бiльшiсть котрих так само, як i ти, вдають, що нiчого не змiнилося. Тi самi обличчя довкола, тi самi посмiшки й плiтки про фарбовану бiлявку з сусiдньоi кав’ярнi, яка кожного вечора повертаеться додому на новiй машинi з новим «кавалером». Та сама перерва на обiд, принесений з дому i дбайливо розкладений по лоточках, або ж вiдвiдини ресторанчику швидкого харчування навпроти, якщо вдома немае кому дбайливо пакувати обiд у лоточки i нагадувати коханню есемесками, щоб кохання не забуло його розiгрiти у механiчний мiкрохвильовцi. Та сама втома пiсля робочого дня i такий самий нездоровий сон. Усе те саме, тiльки без часу, без батька, без Мири, нiби у вакуумi – без запахiв, без звукiв, без жодних вiдчуттiв.

Просто живи i не думай нi про що.

…Скло ii дiстаеш i б’еш на шматки,
роздаеш перехожим на вулицi, як справжне спасiння,
позбуваешся болю, закриваеш… уже не крихкий
твiй годинник внутрiшнiй ховаеться в тiнi,
й посмiхаються стрiлки, наче iм бiльше не йти,
наче хтось iм шепоче: «Стiйте, ви вiльнi…»

Хтось полагодив струни – вже грае вона,
лиш мелодiя iнша – тобi чужа й невiдома.
Їi танець складеться зi свiтла, не з битого скла,
очi граються з зорями й сонцем… не знають утоми,
тонка лiнiя, що вас роками вела,
стала каменем, криком – у тобi червоним…

Скло свое дiстаеш i б’еш на шматки
та закопуеш глибоко в землю, як справжне спасiння,
почуття присипаеш травою, щоб наступний чужий
не кричав так поспiшно: «Нарештi я вiльний!»
Коли осiнню знову захочеш у свiт цей прийти,
пам’ятай, що скло у землi не пускае корiння…

Богдан уже звик до вiршованих строф, якими Мира iнодi озивалася до нього. От i цього разу спокiйно вислухав ii та попрошкував далi. Про роботу йому вже не йшлося, тож хлопець просто вештався вулицями. Довкола таки нiчого не змiнилося. Хоч вiдлiк часу зупинився, сонце так само вставало i сiдало – здаеться, день не зменшився нi на хвилю. Чинна влада намагалась припинити панiку, запровадивши штучний час. На телебаченнi поряд iз повторами серiалiв та футбольних матчiв з’явився спецiальний канал з великим пiсковим годинником, де кожна пiщинка прирiвнювалась до секунди, поряд миготiли цифри. Люди пiдключались до цього каналу з домашнiх комп’ютерiв, планшетiв та мобiльних телефонiв (однаково з цього приладдя бiльше жодноi користi) – i в них був час, нехай навiть штучний. Науковцi вiдштовхнулися вiд того, що сонце встае о шостiй годинi ранку рiвно. З цього й почався новий вiдлiк штучного часу. Але свiтило не бажало кожного дня з’являтися о «вказанiй» годинi – воно не корилося людям, i багато хто помiчав, що о 6:00, зазначенiй на каналi «Свiтчас», небо було ще темним, або навпаки – сонце випереджало штучний час. Мiстяни масово скуповували пiсковi годинники – вони могли хоч якось вимiряти час iхнього iснування.

З’явилися Рахiвники – люди, якi навчилися фахово вiдмiряти час. Вони могли безпомилково вiдрахувати хвилину i навiть чверть години без посередництва пiскового годинника. Рахiвники стали надзвичайно затребуваними, iхнi послуги високо цiнувалися, а найбiльше там, де час мав величезне значення – у транспортнiй, харчовiй промисловостi, фiнансових установах, судочинствi, медицинi.

Усi раптом зрозумiли, як це важливо – знати, котра зараз година, чи скiльки хвилин минуло вiдтодi, як вони прокинулись, скiльки годин вони проводять поруч зi своею дитиною, скiльки часу в них забирають ранковi процедури, одягання, навiть та сама дорога додому. Як вiдчути, скiльки часу потрiбно бiгати, щоб спалити необхiдну кiлькiсть калорiй, як довго треба варити макарони, коли навiть п’ять хвилин не можеш вiдрахувати? У часi легко загубитися, якщо працюеш допiзна, лягаеш спати на свiтанку, а прокидаешся – за вiкном тi самi сутiнки. Тодi день i нiч мiняються мiсцями.

Та найтяжче довелося людям, що звикли жити за розкладом – проживати власне життя у такт руху годинникових стрiлок, анi на хвилину не дозволяючи собi вiдхилитися вiд спланованих дiй-ритуалiв. Цi люди просто «застрягли» в часi, покiрно продовжуючи робити те, чим звикли заповнювати свое життя о чверть на шосту, коли час у всьому свiтi зупинився. Та що iм було до свiту з його непевнiстю i метушливiстю, вони бiльше вiрили годинникам, нiж усьому свiтовi, вiрили навiть бiльше, нiж самим собi, – людина може помилятися, годинниковий механiзм – нiколи.

Були такi й серед Богданового оточення. Родина Старостенкiв мешкала на останньому поверсi будинку, де вiн винаймав житло. Богдан знав, що на стiнi у великiй кiмнатi вони мають старий, уже раритетний годинник, створений ще його дiдом, за яким звiряють час решти своiх годинникiв, понад те – звiряють свое життя. Якось Богдан навiть бував у них удома (приходив дивитися годинника), i в нього голова пiшла обертом, коли вiн побачив дивакувате сiмейство у повному складi. Голова родини – директор овочевоi ятки на ринку Остап Свиридович, його дружина – затуркана побутом домогосподарка Катерина, iхня донька – безробiтна i вiчно недужа тридцятилiтка Танечка зi старшим вiд неi на п’ять рокiв чоловiком-даiвцем Русланом, двi неповносправнi й напiвглухi бабусi Дарина Миколаiвна та Софiя Онуфрiiвна i онук Артемко (син Танечки та Руслана), спритному малому саме виповнилося десять рокiв.

Як двокiмнатна «хрущiвка» вмiщала таку кiлькiсть людей – було загадкою для всього будинку, а ще ж у родинi мешкало двiйко приблудних псiв – Сiрко та Рекс, що були на зрiст, як добрячi сенбернари, i будили своiм басовитим гавкотом усiх сусiдiв (це ж бо тварини так оголошували, що час гуляти чи iсти). Мала чудернацька родина й купу старого непотребу, який визирав iз двох балконiв – кухонного та кiмнатного, – старi лижнi палицi, дiрявi полумиски, дошки з погнутими вiстряками iржавих цвяхiв, кольоровi кросiвки, що давно вигорiли на сонцi…

У кухнi цiлими днями крутилася Катя, не сподiваючись на допомогу вiд хворобливоi доньки i старих, а вiд чоловiкiв – тим бiльше, вони грошi мають в родину приносити, а не над тарiлками труситися. У вiтальнi (вона ж подружня спальня Катi та Остапа Свиридовича) попiд вiкном стояло широке лiжко – мрiя всього життя Катерини, трохи вiддалiк – дубовий стiл, за котрим усе сiмейство снiдало, обiдало та вечеряло. На цьому столi стримiв i великий телевiзор, подарований Танечцi та Руслану на весiлля, його вмикали тiльки пiсля того, як скiнчиться трапеза i Катя прибере зi столу.

Молодi тiснилися в однiй кiмнатi з бабусями. Два лiжка на високих нiжках з морем подушок стояли по обидва боки бiля дверей. Напроти вiкна простягся розкладний диван-книжка, який не складався вiдтодi, як Руслан переiхав до Танечки. На диванi спали втрьох – молоде подружжя i десятирiчний син. У кутку стояв висаджений на старомодну шафку-комод ще один телевiзор – щоб Танечка могла дивитися серiали, коли вчергове зляже з якоюсь недугою. Сусiди довго дивувались – як то Таня, котра вiд найменшого подуву вiтру «злягае» не менш нiж на тиждень, завагiтнiла i народила… Насправдi вся родина мрiяла про онука, а Танi вагiтнiсть була потрiбна хiба для того, щоб закрiпити свiй статус вiчно недужоi та безпомiчноi (це давало право не поратися на кухнi й не брати участi у щосуботнiх генеральних прибираннях).

Коли ж вона завагiтнiла, життя всiм просто не стало. Народжувати боялась – страх, то повезли ii на кесаревий розтин одразу. І нiчого, з’явився на свiт здоровий хлопчик, нiчого йому не бракувало. Хiба такоi самоi здоровоi матерi, щоб дбала про дитину, як про себе. Минуло десять рокiв пiсля тих горе-пологiв, а Танечка досi не полишила грати роль жертви – так i жила зi скорботною маскою замiсть обличчя.

Рiвно о восьмiй, i не пiзнiше – сiмейство снiдало. Зазвичай без Танi, яка ще нiжилася в лiжку (спати вона любила), та деколи без стареньких, якi звикли разом з молодими вставати i лягати пiзно. Чоловiки вирушали на роботу, узявши обiд з собою. Прокидалась Танечка i просила снiданок у лiжко, бо щось iй ноги набрякли, боляче ходити. До ii слабкого голосу долучалися могутнi горлянки старих, яких теж треба було погодувати та перевдягнути. І Катерина, на плечах котроi був увесь родинний побут, мусила терпляче обходити i доньку, й матiр, i свекруху. Була вона напрочуд лагiдною жiнкою, за все життя слова наперекiр нiкому не сказала (хоч тi слова зринали й уривалися в нiй ледь не щохвилини), от i тепер, зцiпивши зуби, доглядала недужу рiдню…

О четвертiй з роботи приходив захеканий Остап Свиридович, приймав душ та вдягав чисту сорочку. Руслан прибiгав за п’ятнадцять п’ята, щоб встигнути вигуляти псiв та принести дружинi чи то чаю, чи то пiгулок вiд головного болю (адже його Танечка така безпомiчна). Рiвно о п’ятiй усе сiмейство всiдалося до столу. Остап Свиридович з Русланом брали попiд руки бабусь i садовили iх на стiльчики з високими спинками та м’якими вишитими подушками, щоб вище було i м’якiше. Таня до вечерi приходила сама i слабким голосом (у котрому звучали металевi нотки) вимагала, щоб зачинили кватирку, бо дме у голову, а iй ще нежить учорашнiй не минувся. Артемко повзав пiд столом та зв’язував довгi поли колючих шерстяних хусток бабусь докупи i хихотiв, уявляючи, як стареньких пiднiмуть пiсля вечерi, а по лiжках розкласти не зможуть.

Катерина бiгала з кухнi й до столу, виносячи паруючi страви. Жiнка була вправною господинею – закiнчила кулiнарний технiкум, збиралась iхати за кордон на стажування по французькiй кухнi, але пiсля зустрiчi з жартiвливим та хвалькуватим Остапом Свиридовичем, iхнього швидкого весiлля та появи довгоочiкуваноi доньки, що постiйно нездужала, довелось на мрii поставити жирного хреста i готувати смаколики не для широкого ресторанного загалу, а для обмеженого кола любих родичiв.

– Катю, котра година?! – рипучим голосом гаркнула Софiя Онуфрiiвна. Старенькiй було уже вiсiмдесят лiт, з яких п’ять вона практично нiчого не чула i не бачила, але постiйно справлялася, котра година.

– П’ятнадцять по шостiй, бабо! – гукнув iй у саме вухо Артемко.

– То е добре! Коли менi дадуть чого пожувати, га? Чи вирiшили замордувати бабу голодом? – стара бiсилась i пiдскакувала на високому стiльцi.

– Зараз, мамо! Уже несу! – Катерина пiдбiгла до свекрухи та поставила перед нею полумисок iз борщем. – Вiдкрийте-но рота!

Софiя Онуфрiiвна слухняно роззявила рота, повного на диво бiлих та мiцних зубiв, i, отримавши першу ложку, з насолодою заплямкала.

– Борщ знову пересолений! – заявила, ретельно пережувавши i проковтнувши страву. – Коли ти вже навчишся готувати, трясця тобi?

– Їжте, мамо, iжте! – мугикнув Остап Свиридович. – Поки дають, – додав пошепки. Катрин чоловiк уже давно в думках поховав обох старих i не мiг дочекатися, коли в iхнiй тiснiй квартирi стане трохи вiльнiше. Нi, Остап Свиридович шанував матiр i тещу, як i належало доброму синовi-зятю, але йому страшенно набрид часниковий придих з рота Софii Онуфрiiвни, яка постiйно його жувала, щоб вiдiгнати хвороби i старiсть.

Та часник – то ще було пiвбiди. Навiть часник не мiг перебити запаху сечi Дарини Миколаiвни, котра от уже рокiв десять ходила пiд себе. Тому Катря одягала iй пiдгузки, якi належало змiнювати тричi на день. І щоразу то було неабияке випробування – стара не любила митися й перевдягатися, вона хвицалася, дряпалася й кусалася, як навiжена, варто було Катрi наблизитися до неi з пiдгузком.



– Мамо, у мене щось не так iз ребром! Подивись! – Танечка пiдвелася зi стiльця i з жахом узялася обмацувати свiй плаский живiт.

– Та все у тебе добре! – Катерина намагалась не звертати уваги на вибрики доньки, бо лiкар казав, що майже всi ii хвороби не в органiзмi, а в уявi. Та й звикла вже, що дня не промине, як донька собi щось вигадае.

– Мамо! – Таня розридалася. – У мене зламане ребро! Вiд нього вiдколовся шматок! Помацай! Воно менi коле! Я тепер помру!

Катерина знервовано пiдступила до доньки i провела рукою по ii сорочцi. Насупилась. Дiйсно, щось тверде i гостре. Задерла сорочку – а там до вивороту прилiпилася велика зачерствiла хлiбна крихта.

– Ось твое ребро! – показала доньцi. – Знатимеш тепер, як снiдати у лiжку! Хоч би посоромилась! Доросла дiвуля, а вигадуе казна-що!..

– Я не вигадувала, воно справдi кололо! – Таня перестала битися в iстерицi, зрозумiвши, що наразi все гаразд. – Я хочу iсти, мамо! Коли ми вже будемо iсти?

– Та зараз принесу! Бачиш, я бабу годувала! Могла б уже сама встати й узяти собi поiсти, не маленька дiвчинка!..

– Мамо, ти ж бачиш, я не можу! Менi не можна пiднiмати важке – у мене вени на ногах повилазили!

Катря за iнерцiею хотiла було кинутись годувати й доньку, але пiд суворим поглядом чоловiка мусила вертатися до кухнi. Вечiр аж нiяк не був ii улюбленим часом. Вона бiльше любила тихi та спокiйнi ранки, коли чоловiк iз зятем iшли на роботу, нагодованi i вигулянi собаки вiдпочивали по своiх кутках, старi спали, хоч i хропли при цьому голоснiше за п’яних матросiв, Артемко бавився в якусь гру на комп’ютерi, доки в школi карантин i батька вдома немае, а Таня дивилася бразильський серiал. Тодi Катрi було добре – можна розлягтися на широкому лiжку впоперек, i нiхто не буде казати, щоб вона забрала ногу чи руку, бо йому заважае, обкластися шоколадним печивом, заварити пiвлiтрове горнятко червоного чаю з пелюсток троянд та поринути у свiт пристрастей та млосних миттевостей разом з котримсь iз еротичних романiв, якi вона ховала у коробках з-пiд чобiт пiд лiжком. Це був час лише з нею i лише для неi… Але ось iз сусiдньоi кiмнати долiтали крики старих про туалет i снiдання, у Танi завершувався серiал, i вона термiново потребувала допомоги, бо в неi щось починало болiти, малий тягав за хвоста Рекса, i той його кусав, аж рев стояв по всiй хатi. Тодi Катерина невтiшно зiтхала, ховала книжку та печиво до наступного дня i бралася до своiх обов’язкiв. У такi моменти вона почувалася капiтаном великого корабля, без пильного нагляду якого той обов’язково сяде на мiль чи зiткнеться з першим-лiпшим айсбергом.

– Катю, котра година? – верещала Софiя Онуфрiiвна.

– Чверть на шосту, мамо! – вiдгукувалась невiстка.

– То, може, мене хтось погодуе, чи я так i буду тут сидiти, допоки не здохну? – розпиналась бабця.

Катя несла каструлю з картоплею та накладала старiй у миску. Ложку за ложкою згодовувала бабцi щойно приготовану страву i кидалась на кухню – посуду на всiх завжди не вистачало. Далi приносила поiсти i мовчазнiй Даринi Миколаiвнi – проти годування та не заперечувала, хоч i здавалось, що стара з вiком забула всi слова, того й мовчить завжди, нi «дякую» не скаже, нi «будь ласка». Але й не просить нiчого, що вже суттево полегшувало тягар, який лежав на плечах Катерини. Жiнцi навiть здавалося, що вона не вiдходить вiд мийки та плити, й усе ii життя складаеться тiльки з каструль i брудних тарiлок.



– Жiнко, принеси хлiба! Ти ж знаеш, я не iм без хлiба! – Остап Свиридович спересердя кидав ложку в тарiлку, i борщ червоними маками розквiтав на ще мить тому снiжно-бiлiй скатертинi.

– Мамо, можна добавки? – простягав свою миску Руслан.

– Де тобi ту добавку? – кидалась на чоловiка Танечка, враз забуваючи про своi недуги. – Вже черево таке, що скоро в дверi не пролiзеш! Як додому повертатимешся?

– Не слухай ii! Зараз усе буде, Русланчику, – вiдказувала теща, нарiзала хлiб Остапу Свиридовичу й, ухопивши порожню миску, квапилась на кухню. На бруднiй плитi – часу вiдшкребти засохлий та пригорiлий бруд не було, там постiйно щось шкварчало та кипiло – стояли чотири каструлi. В найбiльшiй – розмiром з баняк для варення – булькала зупа, шматочки картоплi раз у раз намагались вистрибнути з киплячоi води. На сусiднiй конфорцi варилися макарони – бiлястими слизькими вуграми плавали у щедро здобренiй олiею водi. На третiй стояв чайник – свистiв-шипiв, знiмався на мить, щоб розлити кип’яток по чашках, i знову вирушав свистiти-шипiти з новою порцiею води. На четвертiй у чавунному баняку домлiвало м’ясо – крупно нарiзанi шматки свинини з великою кiлькiстю жиру – аби ситнiше було – насичувались ароматами моркви та цибулi.

Катерина витерла пiт, що рясними краплями виступив на чолi та носi, й кинула погляд у дзеркало бiля дверей. На неi дивилась худа, як трiска, жiнка з розпашiлим вилицюватим обличчям i масним волоссям, забраним пiд хустку – щоб у страви не сипалося. Жовтий кухонний фартух був поцяткований рiзномастими плямами, наче ластовинням. Жiнка перевела погляд на своi руки i зойкнула – пiд короткими обламаними нiгтями застрягли червонi шматочки бурякiв та iншого куховарського бруду. Катря вхопила нiж i взялася виколупувати бруд з-пiд нiгтiв, коли з кiмнати залунав невдоволений голос чоловiка:

– Жiнко, то ти принесеш ту вечерю, чи менi пiти якоiсь iншоi шукати?

– Несу-несу! – Катерина кинула марну справу та почала набирати в тарiлку макаронiв та м’яса. В Остапа Свиридовича була важка рука i така ж вдача – вiн любив, щоб усе було вчасно. Не встиг зять вчасно прийти до вечерi – сидить голодний, бо без нього почнуть, та ще й за стiл не пустять (хiба Катря згодом потай погодуе). Не попрасувала дружина сорочку – отримала ляпас, щоб добре утовкмачила собi, що чоловiк ii не якийсь там столяр-муляр – мусить на роботу у всьому чистому та випрасуваному щодня приходити.

– Ось! – поставила на стiл тарiлку.

– Котра зараз? – спитав, наколюючи виделкою стiкаючий соком шматок м’яса.

– Чверть на шосту.

– Чверть на шосту – то добре. О сьомiй футбол! Будемо дивитись!

– Тату, в мене серiал! – iстерично скрикнула Танечка. – Вiд вашого футболу в мене голова болить!

– Нiчого! Пiдеш до iншоi кiмнати!

– Та вас i там чути! Тату, менi не можна нервуватися, лiкар казав!..

– То не нервуйся, хто тобi заважае! – статечно порадив батько. Вiн уже давно не переймався забаганками вiчно недужоi i плаксивоi доньки.

– Бабцю, давай побавимось! – Артемко вчепився у Катрину спiдницю. Блакитнi очi единого онука дивилися на неi янгольськи-благально.

– У що? – змилостивилася Катерина.

– У лiкаря, хiрурга! Ти ляжеш на пiдлогу, у тебе буде зараження кровi! А я буду тобi ампутувати ногу! – з азартом узявся пояснювати малий. – А потiм руку! І другу!

Катря отетерiла. І в кого тiльки вдався iхнiй Артемко?



– Котра година? – знову зарепетувала Софiя Онуфрiiвна.

– Чверть на шосту, мамо! – обiзвалася Катерина.

– То вже стiльки часу минуло, як ми за стiл сiли, а ти мене навiть не починала годувати! Ото невдячна! Я ii народжувала, виховувала, щоб вона мене голодом мордувала! Ах ти ж чортова дочка!..

Насправдi Софiя Онуфрiiвна пiвстолiття тому народжувала Остапа Свиридовича, а Катрi уже понад три десятки рокiв, як доводилася свекрухою (ii матiр’ю була мовчазна Дарина Миколаiвна), але нiхто в химернiй сiмейцi уже цим не переймався, матерями Катря кликала обох старих.

– Зараз принесу, мамо! – як завжди, гукнула роздратованiй бабусi i глянула на онука, що досi тримався за подiл ii спiдницi. – Побався поки з Рексом, Артемку, тiльки не кусайте одне одного, заради Бога! – вiдчепила малого вiд спiдницi i знову на кухню.

Сперлась на стiну, видихнула повiтря крiзь зцiпленi зуби. Вiд постiйних крикiв болiла голова, нестерпно хотiлося тишi. Вiдсунула синi фiранки i вiдчинила вiкно – в кухнi не було чим дихати. Небо виявилось чорнющим, наче от-от розпочнеться страшна буря.

– Так швидко темнiе. Дивно, зараз лише чверть на шосту… Що ж це з погодою коiться? – сказала сама до себе i потягнула носом – десь поряд запахло горiлим. – Ой, лишенько!..

Рiдини у макаронах майже не залишилось, вони почали пiдсмажуватися просто в каструлi. Катря швидко долила туди кип’яченоi води з канiстри.



– Та де там ця бiсова жiнка?!

– Мамо, менi щось зле!..

– Бабцю, Рекс мене кусае!

– Ото виростила дочку, навiть води не принесе!

– Катю, та дай уже старiй поiсти!

– Добавки!



До голосiв додався гавкiт i скавчання – Рекс таки отримав прочухана за те, що кусав малого Артемка. До цих звукiв долучився плач онука i скиглення доньки. В Катерини запаморочилася голова. Перед очима розповзлася чорна пляма. Вона заступила всю кухню i проковтнула жiнку. Уже давно Катеринi не було так солодко i добре, як у тiй густiй чорнiй тишi, але й вiдтам ii дiстали голоси.



– Жiнко!

– Мамо!

– Бабцю!

– Катю!



Вона розплющила очi й побачила, що лежить на пiдлозi. Нiкому з великого сiмейства й на думку не спало зазирнути до кухнi, аби перевiрити, чи не трапилося там чого. А на кухнi смердiло паленим – борщ википiв, м’ясо згорiло, макарони перетворились на липку бiлу масу. Жiнка кинулася до плити i вимкнула усi конфорки. Визирнула до вiтальнi, обвела розсаджену за столом родину нестямним поглядом.

– Котра година? – тiльки й спитала у домашнiх.

– Чверть на шосту! – гаркнув Остап Свиридович. – Уже давно час вечеряти, а на столi ще нiчого немае!

– Зараз буде! – жiнка сполошилася i кинулася до мийки – вiдшкрiбати каструлi. Голодну родину слiд було нагодувати, i при тому чимскорiше, бо крику буде – не оберешся. Як же добре, що скоро всi поснуть. Ще трохи часу, i буде нiч, а там i ранок.

– Мiй тихий, солодкий ранок… – з блаженною усмiшкою жiнка поставила на плиту каструлю з водою й увiмкнула першу конфорку. – Ще зовсiм трохи часу!



Але час родини Старостенкiв зупинився чверть на шосту – вечора, бо о п’ятiй ранку родина ще мирно спала. Саме чверть на шосту постiйно показував iм великий настiнний годинник, куплений головою родини у годинникаря з передмiстя – Богданового дiда. Годинник зупинив iхне життя. Нi, численнiй родинi видавалося, що вони все роблять, як завжди, – прокидаються о сьомiй ранку (чоловiки – збиратись на роботу, Катерина – готувати iм снiданки), сiдають за стiл о восьмiй, споживають яечню, запивають кавою, йдуть на роботу, вiдпрацьовують належний час, повертаються додому i сiдають вечеряти – рiвно чверть на шосту вечора, як звикли. Насправдi Старостенки постiйно тiльки те й робили, що сiдали вечеряти. А iхня Катерина увесь час лише готувала i накривала на стiл. Життя iм пiшло по зачарованому колу. Вони застрягли у своему вечiрньому часi чверть на шосту. Хоч великий настiнний годинник Богданового дiда зупинився вранцi, його стрiлки, звiсно, не показували, день зараз чи вечiр – просто чверть на шосту.

Час, за котрим продовжували жити бранцi годинникiв.




Роздiл VІ

Убивцi часу


Цього ранку Богдан прокинувся чверть на шосту (iншого часу годинники просто не показували). Точнiше, цього ранку Богдана нахабно розбудили. Спочатку десь нагорi нiби гримнув вибух, затим приiхали пожежнi машини з пронизливими сиренами, i вже довелося прокидатися – в iхньому будинку щось сталося, усiм мешканцям наказали негайно евакуюватися. Навiть «швидка» навiдалася – одразу двi карети. У чому був, Богдан вискочив на вулицю, i з напiвсонним Грубасом на руках (цього кота навiть кiнець свiту не розбудить) приеднався до купки таких самих переляканих сусiдiв. Що сталося?

З’ясувалося, у iхньому будинку вибухнув балон iз газом. На горiшньому поверсi, у двокiмнатнiй «хрущiвцi» Старостенкiв. Схоже, дружина господаря залишила на нiч увiмкненою газову плиту. Хоч, швидше за все, вона ii майже не вимикала – вiдколи зупинилися годинники. Нiхто з великоi галасливоi родини не вижив. Постраждали й кiлька сусiднiх квартир. Коли ж пожежники разом iз мiлiцiею та «швидкими» поiхали з мiсця пригоди, забравши з собою сiм чорних полiетиленових пакетiв з трупами, сусiди вирушили на огляд опечатаноi «нехорошоi» квартири. Собак там не знайшли – обидва велетнi-псевдосенбернари нiби випарувались iз помешкання. Може, хоч вони врятувалися?

Богдан теж пiшов на оглядини, завбачливо зоставивши Грубаса вдома. Сусiди голосно обурювались (це ж увесь будинок мiг у повiтря злетiти!), нишпорили випаленими кiмнатами Старостенкiв, морщили носи вiд смороду паленого м’яса, а Богдан стояв i дивився перед собою на стiну. На обвуглений годинник, змайстрований колись ще його дiдом, весь у сажi та кiптявi, як i стiни довкола. Почорнiлi стрiлки досi показували чверть на шосту. Тiльки нiхто вже у цiй оселi не сiдав вечеряти. Стiл згорiв, як i його господарi. Це сталося рiвно чверть на шосту. Богдан обережно зняв ще теплий годинник зi стiни i винiс його на вулицю. Закопав неподалiк пiд кущем шипшини, всiяним зморщеними брудно-помаранчевими плодами, що iх добре збирати на запашний зимовий чай. Особливо допомагае вiд застуди. Вцiлiлi сусiди мовчки стояли i дивилися, як Богдан закопуе у мерзлу землю те, що зосталося вiд годинника погорiльцiв. Нiби то вiн Старостенкiв закопував – стояли, як на похоронi. Хтось iз сусiдiв позичив йому лопату. Навiть не питаючи, навiщо.

З сивого провалля неба повалив густий лапатий снiг. Перший цьогорiч. Сусiди квапливо розбiглися по домiвках – нiкому й на думку не спало радiти з першого снiгу. Богдан зостався у дворi сам. І тодi йому знову почулися голоси…

За два днi до повенi свiт почав всихати у нас,
рiвномiрно у кожного, дихаючи спрагою й потом,
кожне життя всерединi мало свiй контрабас,
але жоден iз жителiв не знав нiчого про ноти…
За два днi до повенi квiти проростали у нас,
рiдкiснi квiти, що не бояться сонця й морозiв,
листя котрих зеленiе вiд щирих фраз
й бiльше нiколи нiчого не просить…
За два днi до повенi вiтер вселився у нас
й знову заграв мелодii лунко знайомi,
вiтер спiвав про бiль, i саме в цей час
свiт заливало сльозами… свiт не вiрив у повiнь…
Свiт, що жив у менi, захлинувся й погас,
водна стихiя страшна, я завжди боялась
того моменту, коли моя луска
з кров’ю обдерлась об чужий парус…

…Знову ii слова та голос. Але Богдан точно пам’ятав, що чорний нотатник з червоною кiшечкою зостався нагорi, в його квартирi, поверх стосу нечитаних книжок. А може, це його вiн щойно закопав у дворi замiсть чужого спаленого годинника?

Поквапливо узявся розгортати щойно насипану глевку землю, навiть не замислюючись, що хтось iз сусiдiв може бачити з вiкна його «розкопки». Так, зараз вiн викопуе те, що тiльки-но загортав у землю. Сусiди ж не дивувалися, коли вiн те закопував. Богдан не зупинявся. Нарештi лопата дзенькнула об щось тверде. Вiн полегшено перевiв подих. Зошита не було. Усе добре, старий, там тiльки годинник зi зчорнiлими нерухомими стрiлками. Там – Його Величнiсть сам Час, котрий чверть на шосту… І зринула непрохана думка-спогад – колись вiн уже це робив. Закопував у землю годинники.

Богдан вiдкинув убiк лопату i задер голову догори – чи сусiди дивляться? Кiлька фiранок зрадницьки здригнулися, хтось невидимий вiдступив у глиб кiмнат. Ковзнув очима далi, зупинив погляд бiля власного вiкна. На облупленому кухонному пiдвiконнi у позi сфiнкса велично розсiвся Грубас. Богдан тiльки посмiхнувся. Треба ж? Схоже, його кiт – единий, хто попри всезагальне божевiлля не втратив спокою та гiдностi.

Снiг помалу зiйшов нанiвець, нiби вдовольнившись тоненьким бiлим килимком, у котрий тепер було загорнуте сiре мiсто. Днями проминув Новий рiк, але його майже нiхто не святкував. А яке свято без годинникового циферблата, стрiлки якого урочисто наближаються до опiвночi, тим самим роздiляючи людський час на рiк минулий та рiк прийдешнiй? Не було цьогорiч подарункiв, келихiв iз шампанським, ялинкових прикрас, знижок та розпродажiв – багато людей навiть з полегшенням зiтхнули, iм нiколи не подобалась уся ця вимушена метушня. Богдан теж цього не любив, новорiчнi свята нагадували йому про Алiсу. Зiтхнув на повнi груди. Нiякого Нового року, просто зима. Саме час прогулятися мiстом. Хоча нi, час на роботу. Цього разу вiн не запiзниться.

Офiсна будiвля, в котрiй розташувалося бюро перекладiв укупi з «агенцiею мандрiв», зустрiла його тишею й запустiнням. Дверi та вiкна прочиненi, лiфт безпомiчно закляк, кабiнетами гуляють протяги уперемiш iз зiв’ялим листям та порожнiми фiрмовими бланками. Усе на мiсцях, проте жодноi живоi душi, як на однiй iз тих апокалiптичних картинок з колись популярних iнтернет-добiрок про покинутi людьми мiсцини. Апокалiпсис настав? Богдан озирнувся на своi слiди – нiби невеличкi острiвцi посеред безмежного океану пилюки. Давно ж тут не було людей! Увiйшов до свого колишнього кабiнету, навiщось замкнув за собою склянi дверi, прочинив вiкно, впускаючи снiг.

Його велике темно-шоколадне крiсло теж укрите товстим шаром пилу, а посерединi пилу – нi, цього не може бути! – вiдбитки чиiхось стегон та сiдниць, нижню шухлядку вивернуто, Мириноi фотографii немае. Хтось приходив сюди по неi. Сiдав у його крiсло. Нишпорив у його речах. Хтось забрав у нього й цю маленьку згадку про Миру. Богдан гепнувся у запилюжене крiсло й утомлено заплющив очi. А хто сказав, що вона тут узагалi була? Може, вiн нiколи й не мав фотокартки усмiхненоi рудокосоi дiвчини, забраноi у срiблясту рамку? Може, вiн нiколи тут i не працював?

– Турист – це непiдвладна здоровому глузду iстота! – Доглянута сорокарiчна жiнка з холодними синiми очима та типовим австрiйським iм’ям Ірма – iхня перекладачка нiмецькоi – процокала височенними пiдборами до вiкна i зачинила кватирку. – От iздили ми з групою в тур по Нiмеччинi. Так один такий Schei?kerl,[4 - Виродок (нiм.).] перепрошую за брудне слово, який ще в дорозi встиг усiм стати впоперек горла своiми безглуздими витiвками, потай витягнув прапорець зi свастикою i робив селфi з ним бiля Denkmal f?r die ermordeten Juden Europas.[5 - Меморiал пам’ятi убитим евреям Європи, вiдкритий 2005 року в центрi Берлiна мiж Бранденбурзькими воротами та елементами бункера колишнього керiвництва нацистськоi Нiмеччини. Являе собою величезне поле з-понад 2700 сiрих плит.]

– Що ви кажете, дорогенька! – схопилась зi свого мiсця мiнiатюрна, коротко стрижена Ярослава, котру всi поза очi називали Славкою – на честь ii рiдноi, вже не iснуючоi Чехословаччини. – І мав же таке нахабство!..

– Судячи з ваших слiв, цей дивак особливо вам дихати заважав, – всмiхнувся з-за свого монiтора Богдан.

– Сподiваюсь, йому це так просто не минулося? – озвався кучерявий «француз» Георгiй, якого тут усi кликали Жоржем.

– Одного разу пронесло, та вдруге вже нi, – вдоволено вiдповiла «нiмкеня», розглядаючи свiй iдеальний манiкюр на довгих музичних пальцях. – Йому цього знiмка видалося замало, щоб похизуватись перед друзями, чи перед ким вiн там збирався вихвалятися, i хлопчисько вирiшив сфотографуватись бiля Рейхстагу з витягнутою рукою долонею вниз. Ну, знаете – фiрмовим жестом Гiтлера – зiгою, – виплюнула бридке слово. – Це наша сучасна молодь так, здаеться, цей жест називае… – Фрау Ірма кинула колючий погляд у наймолодшого серед них – Богдана, наче це вiн стояв там бiля знаменитоi будiвлi Берлiна в тiй ганебнiй позi.

– Та ви що? – Славка затулила рота долонькою.

– Так ось, аж тут, наче нiзвiдки, з’явилися мiсцевi полiцаi, нахабного молодика пов’язали i закинули до патрульноi машини! – Ірма виглядала переможницею, нiби й сама брала участь у скручуваннi недолугого туриста.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/anastasiya-nikulina-11239158/dim-u-kotromu-zablukav-chas/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Тур Хейердал – норвезький мандрiвник та науковець-етнограф, дослiдник культури та походження рiзних народiв свiту: полiнезiйцiв, iндiанцiв, жителiв острова Пасхи. Вважаеться одним iз найвiдомiших мандрiвникiв та популяризаторiв науки ХХ сторiччя. Його книги i науковi гiпотези отримали всесвiтне визнання, а в рiднiй Норвегii Тура Хейердала було названо «людиною тисячолiття».




2


Стiвен Гокiнг – видатний англiйський фiзик-космолог, автор знаменитоi книги «Коротка iсторiя часу. Вiд великого вибуху до чорних дiр», що побачила свiт 1988 року i розiйшлася у кiлькостi понад 10 млн примiрникiв, витримавши двадцять перевидань англiйською та сорок перекладiв. «Корифей фiзики, один з небагатьох теоретикiв, що, можливо, от-от розгадае задум Божий», – писалося про Гокiнга у ЗМІ. Також учений вiдомий тим, що вже багато рокiв бореться iз невилiковною недугою: ще в юному вiцi у нього з’явилися ознаки бокового амiотрофiчного склерозу, якi призвели до незворотного паралiчу. Пiсля операцii на трахеi 1985 року Гокiнг втратив здатнiсть i говорити. Друзi подарували йому синтезатор мовлення, який було встановлено на його вiзку i з допомогою якого Гокiнг може спiлкуватися з людьми. Незважаючи на тяжку хворобу, Стiвен Гокiнг веде активне життя – вiн був двiчi одружений, мае трьох дiтей та посаду Лукасiвського професора математики у Кембриджi (триста рокiв тому цю посаду обiймав Ісаак Ньютон).




3


«Останне кохання на Землi» (оригiнальна назва «Perfect Sense») – драматичний фiльм-апокалiпсис, знятий 2011 року англiйським режисером Девiдом МакКензi з Евою Грiн та Юеном МакГрегором у головних ролях. Стрiчка оповiдае iсторiю двох закоханих на тлi розгортання невiдомоi епiдемii, коли у рiзних краiнах, на всiх континентах у людей спочатку зникае нюх, потiм смак, далi слух, зiр i дотик – поволi людство втрачае усi п’ять своiх органiв чуттiв. Слоган фiльму: «Що залишиться, коли свiт позбудеться всiх вiдчуттiв?»




4


Виродок (нiм.).




5


Меморiал пам’ятi убитим евреям Європи, вiдкритий 2005 року в центрi Берлiна мiж Бранденбурзькими воротами та елементами бункера колишнього керiвництва нацистськоi Нiмеччини. Являе собою величезне поле з-понад 2700 сiрих плит.



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения